Ми з Дашею знімаємо квартиру в Андрія Пилиповича вже 4 роки, майже з того часу, коли одружилися. Основною умовою оренди житла було: відсутність дітей та домашніх улюбленців. З тваринами зрозуміло – у нього на шерсть алергія, а чому діток не любить – це питання.
Я працюю фельдшером, на швидкій допомозі, часто буваю на нічних чергуваннях, а Даринка зараз вдома – три місяці тому у нас народилась донечка. Пан Андрій не був радий цій новині, але виганяти не став, бо вже звик, ми завжди вчасно віддавали гроші, та й допомагали йому, в чому була потреба.
Нещодавно все змінилося, коли доні виповнилось 3 місяці, почався важкий період малюкових колік. В той день я знову був на нічній зміні, заплакана Дарина зателефонувала мені о другій годині ночі, стурбованим голосом просила чимшвидше повернутися додому. Раніше такого ніколи не було, тому я попросив друга мене підмінити і примчався до сім’ї.
Вдома я застав жахливу картину, всі речі були викинуті з полиць, розкидані сумки, а Даша сиділа на краю ліжка, ридала і колихала кричущу дитину.
-Я не можу її заспокоїти, вона за весь час ще ока не зімкнула, тільки плаче, і краплі, що лікар призначив не допомагають, – в відчаї видавила з себе Дарина.
Андрій Пилипович лютий, як ніколи, бубонів щось собі під ніс, а коли побачив мене, сказав:
-Маєте два дні, щоб з’їхати звідси! Мені набридли ці щоденні крики вже другий тиждень, не можу цього більше терпіти!
Я заколисав дитину, склав речі, домовився з знайомими кілька днів пожити в них, поки ми не знайдемо нову квартиру. Дивує тільки одне, як він міг з нами так вчинити, з немовлям на руках просто виставити на двір.
