Хвороблива матір лишилася сама з 2 дітьми: моїм молодшим братом Михайликом, якому тоді тільки виповнилося 6. Ну і дванадцятирічна я стояла десь поряд. Як ви розумієте, корчити з себе принцесу не випадало. Тож після двох років останнього ефективного грюкання дверима моїм батьком, я почала підшукувати роботи. То вивчала газети, а саме останні сторінки де роботодавці подавали оголошення про вільні вакансії, то роздавала листівки в метро. Коротше, підлітковий період у мене був не з простих. Допомагав мій не по дівчачому бойовий характер – от що-що, а це у мене батькове…
Та час спливав. Будні з флаєрами лишилися в минулому, сьогодення переросло у непоганий бізнес. З шлюбом теж все склалося добре: чоловік був відповідного статусу. Варто казати, що і ставлення до дитини у мене було далеким від того спартанського режиму в якому зростала я? Ні, не подумайте, мені не шкода. Робота забирала дуже багато часу, тому всі можливі вільні хвилинки я старалась присвятити сину. Хочеш новомодні іграшки? Тримай, байдуже на ціну! «Ой, Сергійчик покашляв, давай його у найкращі санаторії?!». Повторю, мені не шкода, просто вечорами у мене виникали думки а чи не вирощу я тюхтія? Він ж має стати самостійним.
Повз цей сиротинець я проходила вперше, саме в той день зустріла Максимчика. Він стояв прихилившись до воріт і ніби вивчав цей світ сором’язливим поглядом. Не було у цьому погляді ні заздрощів, ні брехні – лише голе не захищене тло, яке з усіх сторін хоче очорнити жорстокий світ.
Можливо мене зрозуміють не всі, але він був ніби протилежністю мого сина. З одногобоку – найновіші іграшки, найкращі курорти, з іншого – навіть соромився взяти цукерку, а коли все таки наважився, то дістав з кишеньки маленьку фігурку солдатика і вклав в мою долоню, щоб наш «обмін» був чесним. Наші зустрічі стали частішими. Я навідувала малого після обіду, повертаючись з роботи. Директоркою сиротинцю була моя хороша знайома, тому я домовилась інколи забирати малого на прогулянку. Кожного разу обіймаючи його, я відчувала якесь неймовірне тепло, якого не відчувала раніше. Одного разу під час прогулянки, у мене «намалювалася» важлива зустріч. За весь час розмови з клієнтом, малий не вставив ні слова.
– Чому ти мовчав весь час?
– Баба вчила, що старших не можна перебивати, треба поводити себе чесно.
Я не знаю ким були його батьки і напевно, якщо він опинився в дитячому будинку, їхні методи виховання були далекими від педагогічних. Проте їм варто пишатися, їх маленький син виріс особистістю.
