Мені 26. Останні кілька років ніяк не можу влаштуватись на постійну нормальну роботу. Може мене зурочив хтось? Чи просто співпадіння?
Мені змалечку подобається випікати. Торти, тістечка, пироги. Завжди слідкувала за тим, як це робила мама. Так і навчилася.
Коли закінчувала школу, то вже випікали солодощі на продаж. Платили небагато, та все ж свій заробіток. Ще й займалася тим, що страшенно подобалось.
Після школи вступила на кухаря-кондитера. Багато чого вже вміла, багато навчилася.
Після закінчення навчання почала шукати роботу. Тут почались проблеми. Хоч і живу я у великому місті, та роботи небагато. Зазвичай хочуть досвідчених працівників, а чомусь мій досвід роботи на продаж не беруть до уваги.
Кілька разів домовлялась про роботу, надсилала фото власних виробів. Обговорювали графік роботи, умови, а в останній момент, коли я приходила до роботодавця, чула відмову. То взяли більш досвідченого працівника, то подругу керівниці, то закрили вакансію через скорочення штату.
Не розумію, чому мені про це повідомляють, чекаючи зустрічі віч-на-віч.
Єдиний заробіток після закінчення навчання це випікання солодощів на продаж. Непогана робота, хоча кількість клієнтів та замовлень дуже повільно збільшується. Реклама у соцмережах не допомагає, хіба сарафанне радіо.
На нормальній роботі у пекарнях чи ресторанах працюю лише тоді, коли їх кондитери хворіють, або коли надто багато замовлень і потрібні додаткові руки на кухні. Заробіток невеликий, але краще хоч так, ніж ніяк.
Вдома вже набридло працювати. То обладнання ламається, то продукти закінчуються невчасно, то вимикають комунальні послуги на ремонт труб. Не можу я більше так працювати.
Тиждень тому подруга повідомила, що її знайомі відкривають власну невеличку пекарню, тому шукають працівників. Дала номер. Я телефонувала, їм сподобались усі мої роботи, домовились про зустріч для офіційного працевлаштування.
От зранку я прокидаюсь, прекрасний настрій. Вирішила пройтись до майбутньої роботи пішки. Добре, що погода була чудова.
Пекарня розташована поблизу парку, красиво довкола.
Проте настрій мені таки зіпсували. Власник пекарні взяв на роботу свою сусідку, у котрої стаж роботи 20 років. А чим я гірша? Чому не попередили зранку, що вже знайшли працівника …
Отак йде час, а я потрохи втрачаю надію на те, що коли влаштуюсь на роботу мрії. Як же хочеться працювати з іншими людьми, давати комусь поради або слухати їхні, святкувати разом маленькі перемоги і досягнення.
Все ж, надія помирає останньою.
