Степан та Варвара жили разом вже вісім років. В них була хороша сім’я. За роки їхнього шлюбу вдалося обзавестися двоповерховим будинком, новеньким автомобілем і породистим собакою, а от дітей у них не було. Скільки лікарень вони обходили, оббивали пороги кращих професорів, їздили на лікування за кордон, та ніякого позитивного результату не вдалося досягти. У них залишилася одна єдина надія – на чудо.
Скрутні обставини життя змусили пару молитись Богу, аби той послав їм змилування і дав те, чого вони так палко бажали – можливість стати батьками. Щонеділі вони прокидались о сьомій годині, збирались і йшли в храм. Коли приходили додому, жінка по традиції готувала вареники, решту дня вони відпочивали і готувалися до нового робочого тижня.
Отже, це був звичайний недільний ранок, чоловік та дружина, як завжди, прийшли в храм. Цього разу людей було більше ніж завжди, адже неділя припала на велике свято – Благовіщення. Сім’я нікуди не поспішала, вони завжди виходили майже останніми і сьогодні також.
В церкві залишилось близько десяти людей і всі вони направлялись до виходу, та тишу розірвав несамовитий плач. Усі здригнулися, бо ніхто не чекав такого гучного звуку. Частина людей продовжили виходити, але Варвару наче щось зупинило. Вона шепнула Степану аби той залишився ще на хвилину, прудко крутнулась на місці і помітила невеликий кошик під лавкою – звідти роздавався крик. Жінка оглянулась ще раз, не було більше нікого, лише вона, чоловік та жінка, що допомагала доглядати храм. Варвара кинулась до лавки. В кошику лежало дитинча, воно спало весь час, а тепер заявило про себе. Тисячі думок забігали в голові у Варі. Порадившись з настоятелем храму дитину вирішили занести у відділок поліції.
Маленький клубочок своїми великими очицями оглядав все навколо, напевно, шукав рідне обличчя, та його не було поряд. Хлопчик не знав, що поруч стоять майбутні батьки і вони його не скривдять, що він стане ковтком свіжого повітря в їх сірому житті. Біля дитини не було ні записки, ні документів, лише одні чисті повзунки та підгузок. Вочевидь все було чітко сплановано і мати не хотіла, щоб її знайшли.
Дитина була доглянутою, мала гарні пухкенькі щічки, всі пелюшки були чистими та випрасуваними, ще мали в собі аромат простого мила.
-Що змусило зробити тебе такий жахливий вчинок, жінко? – запитувала себе ще раз і ще раз Варвара. – Як ти могла залишити цю крихітку напризволяще?
Розслідування велося вже кілька днів, та справа ніяк не просувалася. Велике скупчення людей, тиснява, відсутність камер спостереження поблизу все швидше заводили справу в тупик. Степан з дружиною взяли цю ситуацію до своєї уваги, провідували малятко та все чекали, чи буде якась звісточка. Ще через кілька тижнів дитина стала остаточним мешканцем дитячого будинку, матір так і не знайшлась.
Варвара з чоловіком швидко зорієнтувались, зібрали пакет необхідних документів та всиновили хлопчика. Це був найщасливіший день в їх житті, велика, вже здійснена мрія.
Тепер Ігорчику шість років. Вони ведуть його, свого синочка в школу, у нього перший дзвінок – велике свято. Та найбільше свято у їх сім’ї тепер сьоме квітня – Благовіщення, цього числа вони святкують народження синочка і новий щасливий етап в їх житті.
