Кожного разу, коли я проїжджаю машиною дорогою до міста, я бачу покинуту будівлю, і зразу згадується випадок, який стався сорок років тому.
В декількох кілометрах від села, у якому жила моя бабуся, була покинута будівля, недалеко від неї біля ферми довгий час проживали й працювали Степан з Оксаною. Майже зразу після одруження вони разом працювали на фермі.
У них був чудовий невеликий будиночок, непогана заробітна плата. Через деякий час у них вже було власне господарство. Вони мали корову, двох кіз та невелику кількість дрібних тварин.
Це було типове сільське життя, тільки важка праця на фермі докучала, але нічого, люди до всього звикають. Так вони й звикли.
В тридцять років вони вже мали п’ятьох дітей. А найменшому, Петрику, виповнилося 4 рочки. Старші діти вчилися у школі-інтернаті в місті. Тільки на літні канікули вони могли приїхати додому.
Але одного поганого року Степан помер через хворобу. Оксана не могла і працювати, і доглядати сина сама, їй терміново потрібно було вийти заміж. Її засватали до Богдана – вже не дуже молодого самотнього чоловіка зі шрамом на пів обличчя. Богдан вхопився за неї, як за останній шанс, незважаючи на те, що у неї багато дітей.
Літо минуло, старші діти повернулися до міста, а Богдан, Оксана та маленький Петрик жили втрьох. Хлопчик був дуже схожий на свого батька: блакитні очі, русяве кучеряве волосся.
Коли були старші вдома, Петрик не капризував, поводив себе добре, але Богдана не любив і йти до нього на руки не хотів. Тільки мама могла його заспокоїти, весь свій вільний час вона проводила із сином.
Богдан страшенно ревнував Петрика до Оксани. Йому здавалося, що якби не було хлопчика, то вони б з Оксаною щасливо жили вдвох. І одного разу він наважився на страшне діло.
Коли Оксана поїхала у місто провідати дітей, Богдан взяв Петрика, відвів його до покинутого будинку, який якраз збиралися зносити, і прив’язав до труби. Сам сховався за кущами й чекав. І от чутно, як запрацював екскаватор-руйнівник, як хлопчик плакав і кликав маму. Машина раптом завмирає і від’їжджає на декілька метрів. Потім знову їде до покинутого будинку. Потім знову зупиняється. І так декілька разів.
Водій так розказував про ситуацію: «Тільки збираюся зносити будівлю, як бачу перед нею стоїть чоловік. Я заглушив мотор, дивлюся, а нікого немає. Знову під’їжджаю до будинку. Знову чоловік стоїть! Раптом прислухався, і почув дитячий плач. Я виліз із машини, зайшов до будинку і побачив прив’язаного хлопчика».
Він звільнив Петрика і відвіз його до найближчого відділку міліції.
Повернувшись додому Оксана не застала ні свого чоловіка, ні сина. Вона одразу зателефонували до міліції, так вона і знайшла хлопчика. Богдан втік із села. Але Оксана не шукала його. Вона звільнилася з ферми та переїхала жити до міста разом із дітьми.
Всі діти Степана та Оксани отримали чудову освіту та пороз’їжджалися по різних містах.
Тільки старше покоління пам’ятає цю історію про дивовижний порятунок і говорять, що це тато врятував свою дитину.
