Сьогодні була моя зміна і в цей раз я зустрілася з вельми поширеною ситуацією, а саме сімейне насильство з боку батьків. Дитині тринадцять років, страшно уявити, що вона пережила за ці роки.
– Як нам повідомили сусіди цієї сім’ї, батьки дівчинки не безробітні, не п’ють, але вони з малого віку б’ють і всіляко над нею знущаються. Неодноразово вони чули як батьки кричали на дитину, навіть просто за те, що вона випадково розбила тарілку, — повідомила мені завідувачка з центру опіки. У мене серце кров’ю обливалося, коли слухала ту жінку.
Батьки були не в захваті від цієї ситуації, а ось дівчинці стало трохи спокійніше від цього, але дитячі травми дають про себе знати.
– Як тебе звати? – я акуратно підійшла до дитини, вона була злегка налякана.
– Діана, — тихо відповіла дівчинка.
– Яке гарне ім’я. А я Марія Гнатівна. Давай я тобі тут все покажу, не бійся, — простягнувши долоню Діані, я посміхнулася.
Дитина сміливо взяла мене за руку, і ми попрямували до кімнати, де вона буде спати, разом з деякими дітьми. Потім я познайомила її з нашим дитячим психологом, Ганною Олегівною, яка буде часто з нею розмовляти й контактувати.
Через тиждень перебування Діани в нашій компанії, вона залишалася все такою ж тихою і погано довіряла нам. Також і з психологом, вона не хотіла йти на будь-який контакт з нею і часто зривалася на плач та істерики, коли Ганна Олегівна зачіпала тему з приводу її батьків та їх відношення до Діани. Але з часом, спроби ніхто не залишив, щоб їй допомогти, дівчинка стала більш відкритою і життєрадісною, але все одно злегка побоювалася деяких дій з боку мене або психолога, або навіть інших дітей, які просто хотіли з нею подружитися.
В один із днів до нас прийшли батьки Діани, вони хотіли з нею поговорити й просили привести її до них. Дитина категорично відмовлялася виходити до батьків зі своєї кімнати, але ті сиділи та чекали, поки я не вивела її з кімнати, перед цим поговоривши з нею і сказавши, що, якщо що, я буду за дверима.
Поки Діана була з батьками, я мигцем почула їх розмову та жахнулася. Батьки почали психологічно тиснути на бідну дитину:
– Як ти могла нас кинути? – почала мама.
– Ми ж все для тебе, не вдячна, — продовжив батько.
– Мама, тато, я ні в чому не винна, — вже починаючи плакати, Діана стала якось себе виправдовувати.
– Ми тебе звідси силою заберемо, ніхто не має право у нас забирати тебе, — строго промовила мати дитини.
– Я не хочу … – тихо відповіла дівчинка.
– Тільки спробуй проговоритися тут цим людям про те, що відбувається в нашій родині, це не їхня справа, — пригрозив чоловік Діані.
А коли вони вийшли з кімнати, то відразу ж почали усміхатися і сказали, що обов’язково повернуться. Я їм підіграла, але сама думала про бідну дитину. Аби їй гірше не стало після такої розмови. Та, на жаль, так і сталося:
– Марія Гнатівна, мені здається, не потрібно було підпускати батьків Діани до неї, — звернулася до мене психолог.
– Цього я і боялася.
– Вона знову закрилася в собі та зовсім нічого не говорить мені про своїх маму й тата. Думаю, буде краще, якщо Діана не контактуватиме з такими людьми. Вони її залякують, а якщо заберуть, то продовжать бити й принижувати.
– Я розумію ваше занепокоєння, Ганна Олегівна. Заспокойтеся, я все владнаю. Більше батьки Діани сюди не увійдуть.
Рома з Ніною влаштували скандал, коли в черговий раз прийшли побачитися з дочкою, навіть погрожували судом, якого, в результаті не було. Пройшов рік, батьки так і не зуміли забрати у нас Діану. Над дитиною працювали й далі, психолог допоміг їй впоратися з дитячими травмами та незабаром вона знайшла нову сім’ю, чому я була дуже рада.
Яким було моїм здивуванням, що через п’ять років ця світла людина повернеться до нас з метою просто побачитися й подякувати від щирого серця. Я дійсно пишаюся Діаною, вона зуміла подолати такі труднощі в житті та стати набагато сильнішою. Впевнена, що у неї буде все добре.
