Ми зібрали двох наших близьких друзів Аню і Тараса у ресторані, щоб повідомити їм важливу новину.
– Денис зробив мені пропозицію руки і серця!
Ми не так давно живемо разом, але всі наші друзі здогадувались, що у нас серйозні відносини і ми скоро одружимося. Але одна справа, коли це, можливо, колись через декілька років, але зовсім інше, якщо ми уже сидимо тут і говоримо про це в реальному часі.
– Ой, які ж ви молодці! А коли весілля? Треба ж визначатися уже! А місце якесь уже придивились? – вигукнув Тарас.
– Чесно кажучи, ми хотіли запросити вас стати нашими свідками. А щодо святкування,то його не буде, ми планували просто піти до РАЦСу, розписатись і ввечері поїхати з вами в нічний клуб.
Аня дивилася на нас з широко відкритими очима і явним нерозумінням:
– Тобто, ви хочете сказати, що весілля не буде? – здивувалась Аня.
– Ну, такого як ти, мабуть, уявляєш – точно ні.
– Денис! Іра! Хіба ж ви не розумієте, що така подія раз в житті і треба зробити все як у людей. Пів року тому у моєї старшої сестри було весілля, я їй все допомогла організувати і вам допоможу.
З цього моменту наші друзі місяцями вмовляли нас зіграти весілля. Іра намагалась заспокоїти мене і переконати свідків, що ми краще знаємо, як хочемо провести цей день.
Все ж через кілька місяців ми не встояли вмовлянням і нескінченними аргументами і погодились на пишне весілля, проте, все одно, висунули свої умови: ніяких дивних конкурсів та традицій, типу викрадення туфельки нареченої.
Тарас і Аня погодились на такі умови. Але на кожному етапі підготовки переконували нас зробити все як годиться.
Особливий день настав дуже швидко. Я встиг купити кільця, друзі забронювали стіл в кафе та домовились про реєстрацію, Іра запросила усіх гостей. Тільки Аня не знаходила собі місця, прописала сценарій свята, з усіма найменшими деталями і боялася, що станеться хоч один відступ від її плану. Проте, так часто буває, в день весілля всі уявлення і плани провалитися з тріском.
Ми приїхали в РАЦС на годину раніше, але за п’ять хвилин до початку Тарас зрозумів, що забув каблучки вдома, тому розписались ми тільки через дві години, очікуючи спочатку поки Тарас повернеться, а потім поки нас покличуть у зал.
Потім ми ще годину чекали ведучого нашої церемонії у кафе, який запізнювався, бо Аня не передбачила, що в нашому місті два кафе із назвою «Казка», і знаходяться вони у двох різних кінцях міста. Та і церемонія була дуже довгою і недоречною.
Оскільки у нас все пішло не по плану, з фотосесією у нас теж не склалося, адже фотограф поспішав на інше замовлення. Ми мали фотографуватися три години, а в результаті у нас було лише сорок хвилин.
Ми з дружиною намагались залишатися спокійними і підтримувати одне одного, адже це не наша вина, що усе провалилося.
На цьому сюрпризи не закінчились, коли ми були у кафе у нареченої, попри домовленості, все ж викрали туфельку, після чого Іра уже не витримала і почала скандалити.
Але кульмінаційний момент відбувся в кінці святкування – запланований салют, на який ми витратили шалені гроші, наші друзі замовили не на ту дату. Це я уже мовчу про те, що Аня, яка вихвалялась своєю новою відеокамерою, не зняла жодного нормального кадру з весілля, хоча обіцяла.
Після весілля минуло уже 2 роки, а тема святкування нашого весілля досі табу. У мене з дружиною спогади про цей день викликають роздратування. Ми звісно розуміємо, що найважливіше те, що ми є одне в одного і, що ми вирішили поєднати свої долі, але неприємний осад все ж залишився. Аня і Тарас, до речі, не погоджувались з нами у тому, що це саме вони провалили це свято, мовляв: «Це ж ваше весілля, могли б самі все проконтролювати. Хто вам винен?
І наостанок. Не сподівайтесь, що хтось із друзів чи родичів організує вам чудове свято, або зробіть це самі, або зверніться до професіоналів.
