Цю невеличку, знеможену бабусю підкосила хвороба. Це був інфаркт. Він підкрався тихо, але надовго вклав її у ліжко. Дивлячись у вікно лікарняної палати з сльозами на очах вона обмірковувала чому тоді так вчинила, навіщо віддала того хлопчину в дитячий будинок. Все сумнівалась: «Можливо я б доглянула їх обох, навіщо я це зробила!».
Вона вже ніколи не забуде ті карі очі, що благали її не залишати Василька там, з чужими дітьми. Та на той момент це здавалося їй найкращим рішенням.
Дочка Тамари Петрівни, Люда, виховувала двох дітей самостійно. Грошей не було, тому вона залишила онуків на матір і поїхала на заробітки. Перший час вона приїжджала на свята, надсилала кошти на потреби сім’ї, а потім знайшла собі чоловіка та розпочала нове життя. З матір’ю та дітьми більше не спілкувалась і залишила їх напризволяще.
Тамара Петрівна була дуже стурбована, бо від дочки не було ніякої звісточки, але односельці, що повертались з заробітків розповіли їй про життя Людмили. З того часу її почало підводити серце. Від свого безсилля їй ставало все страшніше та важче. Діти малі, як дати раду обом? Тоді й надумала віддати Василька в дитячий будинок, він хлопчик, сильний, йому буде легше ні Олечці.
Василько та Оля були двійнятами, на той час мали по 7 років. Діти були «золотими», не сварились, дещо допомагали бабусі.
Тамара, як могла часто відвідувала Василька, але завжди відчувала перед ним провину. Одного разу, коли вона приїхала знову, то не застала дитини. Його всиновили. Більше Тамара Петрівна його не бачила.
Прикра хвороба сталась недаремно, напередодні вони посварились з Ольгою, дівчина сказала, що тепер їй 18 і вона назавжди покидає бабцю. В лікарні бабуся молилась, аби побачити втрачену дитину, попросити в нього пробачення, бо не знала скільки часу ще проживе. Яке ж здивування було, коли в дверях лікарняної палати вона побачила Василя – її молитва почута. Хлопець змужнів та виріс, але вона впізнала його карі очі. Обоє плакали, як діти – це були сльози радості. Він давно пробачив бабусі, тепер вони будуть разом.
