Моя дочка Міла має 25 років. Я її виховала сама без чоловіка. Міла завжди була люблячою дитиною. У дитинстві вона постійно горнулася до мене, обіймала, просила про вечірню казочку.
Ми любили з Мілою гуляти у парку, кататися на каруселях, вигулювати домашнього собаку.
Пам’ятаю, як Міла хотіла хом’яка, вона постійно скиглила і просила його, і яке було здивування, коли ми з сестрою, тобто її тіткою принесли тваринку на іменини. Дівчинка раділа новому улюбленцю, голубила його і назвала Біллі, як одного із улюблених акторів серіалу «Район Мелроуз»
Щоб впоратися з цим почуттям, іноді потрібне все життя.
Я оточувала Мілу величезною ніжністю, знаючи, що їй бракує батьківської опіки. Саме тому віддала їй найкращі роки життя. Я відмовляла собі у чоловічій любові, адже від того часу не мала стосунків із жодним чоловіком.
Проте діти мають здатність виростати і змінюватись. Це не оминуло і Мілу, яка виросла і прагнула мати власну думку та позицію.
Якось зимового вечора Міла прийшла і заявила:
- Мамо, хочу познайомити з Олегом. Він – мій принц. Дала йому згоду стати дружиною.
На що я відповіла з хвилюванням:
- Міло, але ж тобі майже вісімнадцять. Стільки життя попереду, ще не раз зустрінеш своє щастя.
- Мамо, а ось ти мене народила у дев’ятнадцять і нічого.
- Моя дитино, ти багато всього не знаєш. Я могла зустріти кращого, ніж твій батько, але з дитиною на руках нема багато шансів.
Міла розвернулася і грюкнула дверима. Я знала, що чимало дітей, які виросли у холодності і байдужості поводилися саме так. Я ж ніколи не покидала свою Мілу. Ростила і любила її, всю себе віддавала свої маленькій донечці, занедбуючи власне жіноче щастя. Не розумію, що могло спричинити такий поворот подій. Ми ж з дочкою жили душа в душу, ділили і горе, і радість, разом намагалися відкласти гроші для кращого життя, а тут таке. Цього моє материнське серце не може витерпіти. Не можу зрозуміти і сучасної молоді. Те, що викликало прихильну усмішку сьогодні, завтра може бути відкинуто з роздратуванням. Такий вже вік чи ми стаємо старішими? І вже ставши дорослими, вони продовжують шукати спосіб задобрити, догодити своїх партнерів або друзів, уникнути повторення тієї материнської холодності за всяку ціну.
Міла зачинилася у себе у кімнаті. Вона не прагнула до жодних розмов. Я знала про її важкий характер. Вона була дуже ніжною і віддавалася почуттям зі всім серцем. Я боялася, чи не скривдить її цей Олег, чи не завдасть ножа у спину, чи буде їй надійним другом. Мене це лякало.
Зранку я постукала до Міли у кімнату. Ніхто не відізвався, я відчинила двері. Була пустка. На ліжку лежала записка: «Мамо, їду до Олега. Прости мене, якщо зможеш».
Це мене вразило – стільки років любові і така віддача. Не бажаю спілкуватися з дочкою, допоки вона не усвідомить власної провини.
