– Дядьку, візьміть собі це кошеня, — тихий сором‘язливий голос дівчини змусив Анатолія на секунду схаменутися й відірватись від власних думок.
Він оглянувся й побачив дівчинку 10-ти років, у якої на руках лежало маленьке сіре кошеня. Дуже невпевнено, із жалем на очах вона простягала його чоловікові та, напевно, вже тоді добре знала, що їй відмовлять.
– А чому собі його не залишиш? – грізно запитав Анатолій, відчуваючи неприязнь до неї.
Мало хто із перехожих любить людей, які відволікають їх від щоденної рутини своїми благодійними проханнями.
Дівчина глянула на суворого чоловіка й відповіла:
– Я б з радістю залишила, але батьки мої проти, сказали, поки живу за їх кошт, ніяких тварин у домі не повинно бути.
Чоловіка зовсім не розчулила ані історія цієї маленької дівчинки, ані миле сіре кошенятко. Тому він відвів очі та сказав їй на прощання:
– Батьків своїх потрібно слухати! – Пішов далі у бік свого будинку.
Але якось різко ноги відмовлялись йти, ніби щось тримало і раптом спогад у голові Анатолія, як він такий же маленький стоїть із кошеням у руках і радий був комусь його віддати, бо батьки були проти.
Колись він отримував погані оцінки у школі і його мама говорила, що він не заслуговує на жодних домашніх тварин, тому коли він приніс маленьке бездомне створіння, мама вигнала на вулицю обох і сказала з кошеням не вертатись.
Йому було дуже сумно, бо ніхто не хотів брати собі його, Анатолій розумів, що залишити кошеня одне на холодному асфальті, а потім невідомо що станеться. Так і зробив. Вже був вечір на вулиці ночувати не варіант, він взяв з рук маленьке пухнасте створіння і положив його під зачиненим магазином. Встав і побіг, не оглядаючись. Але все ж озирнувся на хвилину. Його друг сидів і дивився жалісними очима в слід. Ці очі чоловік не може забути більше 40-ка років.
Оцінки він повиправляв, тільки мама не стала краще ставитись. Почала випивати, усі останні гроші на алкоголь витрачала. Дитинство хлопчик провів у злиднях, там не до домашніх тварин було вже.
Анатолій зупинився, очі кошеняти з минулого був у нього у спогадах й досі. Він навіть уявляти не хоче, що після того з ним сталось. Але добре розумів, як буде відчувати себе ця дівчинка, якій доведеться залишити свого друга на вулиці.
Він винувато опустив голову та повернувся до дитини.
– Я заберу кошеня, як звати його хоч скажи?
Очі дівчинки засіяли щастям так, що ліхтарів не потрібно було.
– Заберете? Правда? Яка радість! Це хлопчик, його звати Мурчик. Але йому поки твердої їжі не давайте, маленький ще, може вдавитися.
– Добре, дякую, що попередила!
Дівчинка простягнула маленьке пухнасте кошеня, яке помістилось у долоню чоловіка. Їй було важко прощатися із ним, але вона знала, що він не пропаде, а має тепер власників, які будуть доглядати.
Анатолій взяв маленьке створіння на руки, а він так мило закрутився у клубочок й заснув. Чоловік вперше відчув таку приємну вагу у руках та ніжне муркотіння. Пальці поринули в пухнасту шерсть. Чоловік й забув як це відчувати таку теплоту у руках. Йому одразу стало якось спокійно.
Анатолій озирнувся, а дівчинки вже й не було, йому було радісно на душі, тому що та маленька незнайомка не буде відчувати себе винною в тому, що залишила свого друга на вулиці, як це відчував багато років сам чоловік.
