Ще з дитинства я мріяла про собаку. Жила з батьками у квартирі, а не приватному будинку, тому вони забороняли й думати про домашніх тварин. Все, що мені залишалось – це волонтерити у місцевому притулку. Тому поки вчилася у школі допомагала доглядати за тваринами.
Так і жила з мрією, допоки не вийшла заміж. Народила дитину, тому за турботами про неї забула про собаку. Допоки донечка не підросла.
За місяць до 12-річчя донька заявила, що хоче отримати собаку як подарунок на день народження. Ми з чоловіком порадились і вирішили взяти собаку з притулку.
Поїхали до місцевого притулку врятованих тварин. Очі розбігалися від різноманіття порід котів і собак. Хотілося забрати усіх.
Разом із донькою обрали, яку було найбільше шкода. Маленьке цуценя, що забилося ззаду клітки. Воно страшенно боялося людей, шипіло та намагалося вкусити. Проте було вакциноване, тому ми не боялися його.
Відрізнялась собака від інших не лиши боязню людей, а й відсутністю слуху. Як виявилось, перші господарі знущалися над цуценям, підпалювали петарди поблизу нього. Внаслідок такого жорстокого поводження цуценя втратило слух та потрапило до притулку.
Коли ми принесли його додому, не знали як його заспокоїти. Цуценя боялося усього, що бачило. Не могло заснути у присутності людини. Тільки через кілька днів адаптувалось і припинило гарчати. Згодом навіть дозволило себе погладити.
А через кілька місяців настільки призвичаїлось, що саме підходило до нас і просило погладити.
Ми поводились із ним, як із кришталевою вазою. Навіть боялися торкатися, щоб не нашкодити.
Так ми живемо вже 5 років. Я, чоловік, донька і спільний найкращий друг – собака. Не знаю, як жили би без нього, якби у притулку змінили свій вибір. Адже іншого такого вірного та слухняного собаку ще пошукати треба.
