Ми з Остапом зустрічаємось вже чотири роки. Я давно знайома з його батьками, а він – з моїми. На перший погляд в нас все добре, ми розуміємо й підтримуємо один одного. Часто їздимо відпочивати разом. Інколи приїздимо до рідних з допомогою, ось нещодавно робили ремонт разом з моїми батьками, а три тижні тому їздили на дачу до батьків Остапа – сапали грядки. Мене розчаровує лише одне, що він не кличе мене заміж. Скільки ж можна чекати? Якщо я не влаштовую його, нехай так і скаже, тоді будемо планувати життя по-іншому – окремо.
Сьогодні я збиралася ночувати в хлопця. В нас був шикарний романтичний вечір. Ми почали дивитися фільм десь опівночі. Знаєте, кінцевим його епізодом було весілля. В цей момент емоції нахлинули і я запитала його прямо:
-Чому ти не хочеш зі мною одружитися?
-З чого ти взяла, що я не хочу? Просто ще не час, – відповів коханий.
-А коли буде час? Як я стану старою, страшною, зморщеною і нікому непотрібною? – ледь стримуючи сльози, викрикнула я.
-Не накручуй себе, ніяке з перелічених слів, для тебе не притаманне. Ти в мене найкраща і дуже мені потрібна! – намагався згладити конфлікт Остап.
Та ці слова розбудили в мені бурю емоцій: позитивних, негативних і навіть просто жалісливих. Мене тішило те, що я йому не байдужа, розчаровувало, що якщо все так, як він каже, то чому не помітно ніяких серйозних кроків. Сльози таки не втримались і потекли річкою. Я скочила на ноги, одягнулась, взяла під руку куртку, захопила сумочку та телефон і рушила додому. Остап просив мене не гарячкувати і зупинитися, але емоції взяли гору над тверезим розумом і посеред ночі я пішла. Моя квартира була недалеко. Всього хвилин п’ятнадцять спокійної ходьби. Я вирішила не поспішати. Йшла повільно, багато думала, плакала.
Я забрела в один з двориків і сіла на лавці. Не хотілося вертатися додому, не хотілось взагалі нічого. Трохи привели мене до тями крики, метрів п’ятдесят від мене. Я чітко розуміла, що гукають мене. Оглянувшись я побачила двоє чоловіків. Було темно, я не могла зрозуміти чи знаю їх, але очевидним було одне – вони на підпитку. Я підірвалась з місця і почала швидко йти. Не знала, краще повертатись чи бігти додому, адже відстань була однаковою. Чоловіки також пришвидшили темп і почали бігти за мною. Я кричала, як несамовита. Ось, ще кілька секунд і вони мене наздоженуть. Навіть уявити важко було, які думки витали в їх голові. Звідки не візьмись я бачу ще одного чоловіка. Він біг дуже швидко, а мені стало ще страшніше. На щастя, це виявився Остап, він втихомирив зловмисників, заспокоїв мене. Відвів в освітлене ліхтарем місце, став на одне коліно і запропонував вийти за нього заміж. Звісно, я погодилась. Коли ми повертались, я побачила на лавці букет квітів.
-Він мав бути твій, але коли я почув, як ти кричиш, то кинув його на лавку і побіг щосили. Взагалі, ця подія мала статись через два тижні, але так і буде, придумаю інший сюрприз.
