Моєму сину 27 років, але розумом абсолютно не відрізняється від 14-ти річних хлопців. Коли йому було 20, він зв’язався з дуже поганою компанією, а серед них була ще дівчина, яка від нього завагітніла. Все було добре до моменту, народження дитини. Одразу ж з пологового вона втекла, залишивши мале дитя на батька.
Петро вирішив не шукати її, а жити спокійним життям разом із сином (тут повпливав поганий приклад сім’ї в якій він виховувався: нас теж мама покинула), але на мої плечі тепер впало ще більше обов’язків, я забезпечую їх всім необхідним. Петро ще може і поображатись на мене, що я не хочу залишитись з внуком Ваською. Але ж я і не маю коли з ним гратись, весь час на роботі.
Складається враження, що він і не розуміє, що мені важко працювати на двох роботах, щоб забезпечити їх з сином. Не розумію, як взагалі він вмудряється таке мені сказати.
Все життя, як пироги в сметані. Він і на роботі не працював. Мені це дуже набридло: абсолютно не самостійний, та ще й не вдячний. Ось я сказав: як тільки Васьці буде 6 і він піде до школи – ти шукай роботу і одразу житло. Більше зі мною ви не житимете.
Внуку за 2 тижні буде 6 років. Я розумію Петра, йому буде дуже важко. Але ніяк по іншому я зробити не міг.
Син на мене образився і одразу знайшов те, що йому підходить. А я надіюсь, що у нього все обов’язково получиться.
Можливо хоч тоді він оцінить, на які жертви заради нього і внука я йшов і все, що за ці роки я їм дав.
Здається, я вчинив правильно. Діти не подорослішають збоку батьків, “пуповину” потрібно перерізати вчасно.
