Цього року я закінчила інтернатуру. Хто медик, то в курсі справи, що таке етапи становлення лікаря. Для всіх інших – розкажу, тепер я офіційно «лікар», можу вести прийом, обстежувати та лікувати пацієнтів, тепер вся відповідальність на мені. Я чекала на це довгі вісім років. Я живу своєю професією. Завжди йду на роботу з радістю, шукаю передові наукові дані, відвідую конгреси та конференції. Так, звісно, медицина це важко фізично і морально, але мене надихає результат – усмішки людей, які одужали.
Я працюю гастроентерологом. Довге та трохи страшне слово – кажуть мої знайомі, але насправді все просто, я лікую хвороби шлунку, кишечника та інших органів, які пов’язані з перетравленням їжі.
Отже, працюю я не так давно, але мене дивує той факт, що коли я приходжу на роботу, всі майже в один голос говорять: «Коли вже відпустка? Замучила ця буденщина. Щодня одне і те ж.» Ви запитаєте: «Що ж тут дивного, всі мають право та бажають відпочити» – згодна, але літо тільки закінчилось, всі насолоджувались своїми заслуженими вихідними.
Не розумію, чому в цих людей такий «холод» до власної професії. Навіщо ж було вибирати такий шлях? Якщо тобі сумно, то чому не шукаєш нових знань, вмінь, розвитку?
А може це прояви того самого професійного вигорання, про яке все частіше й частіше говорять. Надіюсь, ця хвиля втоми від роботи не накриє мене разом з усіма. Сподіваюсь, мені вистачить натхнення, саморозвитку та енергії, аби не спустошити свої амбіції та нести це горде звання «лікар». А ще, я Вам обіцяю, якщо колись дійду до тої точки, коли зрозумію, що втомилась, що мені не цікаво чи набридло все це – я не буду мучити людей і себе, а просто піду…
