З дитинства мої батьки постійно знаходили причини назвати мене ледарем, навіть якщо я все зробив так, як вони казали. Та в цей раз, коли я вже одружився, батько не втрачав моменту, аби розпустити про мене не хороші чутки між сусідами у селищі

Все своє дитинство я провів у селищі. З того часу, як у мене народився брат, всі обов’язки перейшли на мене. Вже в п’ятнадцять років я вмів прати, прибирати, готувати, рубати дрова, завжди самостійно ходив до магазину за продуктами, батькам було ніколи це робити. Їм була важливіша робота, хоча коли поверталися додому, то залишок часу приділяли Ігорю.

Я завжди намагався зробити все так, як говорили мені батьки. Але бували випадки, коли все дійсно як потрібно, а вони все одно знаходили причину насварити мене та в черговий раз назвати ледачою й безрукою людиною.

Коли мені виповнилося сімнадцять років, моя мати пішла від нас до іншого. Їй набридли постійні сварки з батьком, захотілося іншого життя, відмовилася від мене з братом, мовляв, ніякого толку від нас немає та не буде. Як на зло, батько втратив роботу й мені довелося шукати собі підробіток. Знову таки, намагався, як тільки міг, результат був дуже хорошим, я отримував не малі гроші, але від тата ніякої подяки не отримував.

У двадцять три роки я вирішив одружитися, набридла така невдячність з боку рідної людини. Зате від дружини я це отримував мало не кожен день. Але не дивлячись на ставлення тата в мою сторону, я все ж розумію, що він мені не чужа людина й тому кожні вихідні із жінкою приїжджали до нього з братом та допомагали з господарством.

Все було б добре, якби не одне але. Мій вельмишановний татко видно вважає, що ми з дружиною просто зобов’язані виконувати кожну його забаганку бездоганно. Завжди як телефонує, то по його словам я дійсно, прямо зараз змушений залишити роботу та приїхати до нього нарубати дров.

Через те, що він не працює, а просто займається своїм малим бізнесом, а саме вирощуванням овочів в теплиці, у нього є час відволіктися на щось, адже постійно сидить вдома. А у нас крім роботи є ще маленька дитина, яка хоч і ходить зараз у садок, але уваги потребує. Ми іноді навіть не можемо приїхати саме через сина, адже всі п’ять робочих днів ми не могли з ним провести час, а хоча б в п’ятницю ввечері могли. Але мого тата це взагалі ніяк не хвилювало, він говорив, щоб ми найняли няньку, а ми не можемо через те, що грошей потім буде не вистачати на власні потреби.

Коли у нас реально з’являється момент, щоб приїхати, то ми так і робимо, навіть синочка беремо з собою. Ну ось, один з таких днів і був, ми приїхали, але батька не було вдома. Поки ми сиділи у нього у дворі, то я почув знайомий голос сусідки, вона покликала мене та шокувала своїм питанням, «що, знову приїхали по запаси й навіть Леоніду Петровичу не допоможете ні з чим? Невдячні!». Ми вирішили дочекатися повернення мого тата й запитати в чому ж справа. Він не став заперечувати, навіть додав, що я з дитинства таким був й таким залишуся.

Мені було на стільки прикро, що більше не хотілося до нього їздити, дружина була повністю зі мною солідарна.

З того моменту пройшло не мало років, я нічого про нього не чув. Але ось одного разу мені подзвонив мій брат та повідомив про те, що тато потрапив до лікарні, у нього стався інсульт. Я сильно перелякався й миттю приїхав до нього, Ігор сказав, що буде періодично відвідувати батька, але через завантаженість на роботі, буде робити це рідко. Залишаюся я, мабуть, прийдеться змиритися зі своєю долею старшої дитини в сім’ї.

Оцініть статтю
З дитинства мої батьки постійно знаходили причини назвати мене ледарем, навіть якщо я все зробив так, як вони казали. Та в цей раз, коли я вже одружився, батько не втрачав моменту, аби розпустити про мене не хороші чутки між сусідами у селищі