З моєю дружиною ми прожили щасливо 20 років. Обоє працювали на заводі. Там ми познайомились, покохали один – одного, а невдовзі справили весілля. Через рік у нас народилась донечка. Назвали ми її Марійкою. Вона для нас була, як сонце у віконці – розумна , слухняна, весела. В школі вчилася легко, з задоволенням і для мами була помічницею. Роки бігли швидко. Через деякий час ми отримали від заводу, де ми з дружиною працювали, двокімнатну квартиру в новобудові. Радощам не було меж. Жили не заможно, але щасливо.
Пройшло декілька років і квартири дозволили приватизовувати. Ми приватизували свою на трьох. Кожному по одній третій частини. Все в нас було добре – ми працювали, донька навчалася, росла. Біда прийшла не очікувано. Захворіла і невдовзі помеrла, моя кохана дружина. Після її смеrті третину квартири, що належала дружині, переписали на Марійку. Все у нас потроху налагодилось, жили дружно. Йшов час і в житті донечки з’явився Андрій. Невдовзі вони побралися. Андрій родом був із сусідньої області. Свого житла в місті не мав. В квартирі його батьків мешкав старший брат із сім’єю. Тому молодята почали жити у нас.
Спочатку у нас все було добре, Андрій поводив себе ввічливо, радився, допомагав. Діти працювали, відкладали кошти на своє житло. Одного разу Андрій прийшов схвильований і став розповідати, що товариш вклав гроші в один із банків і повернув кошти з великими відсотками. Він хоче також так зробити. Марійка підтримала його, мовляв, скоріше купимо окреме житло. Я був категорично проти такої ризикованої справи. До моїх порад діти не дослухались. А незабаром не стало ні банка, ні грошей. Всі гроші, що були відкладені на купівлю квартири, пропали. Про нову квартиру довелось забути.
Невдовзі Марійка народила синочка Іванка. Я став дідом. Звичайно, стало тіснувато у двокімнатній квартирі, тому намагався більше перебувати в своїй кімнаті, щоб їм не заважати. Та все одно, через деякий час між нами почалися непорозуміння. Андрій підвищував на мене голос, грубив, давав зрозуміти, що я їм заважаю, що він тут господар. Неодноразово нагадував, що їм належить дві третини квартири. І якщо мені щось не подобається, то я можу піти від них. Спілкуватись з Іванком мені майже не дозволяють. Я з заздрістю дивлюсь на дідусів, які бавляться на дитячих майданчиках з онуками.
Марійці, звичайно, мене шкода, але вона не хоче сваритися з Андрієм і не перечить йому. Від постійного нервування став погано себе почувати, почав підійматися тиск. Не знаю що робити, як далі жити, куди мені подітися на старості літ. Ніколи не думав, що стану непотрібним своїм рідним. Дуже не хочеться йти зі своєї квартири, а головне – куди. Але і так жити неможливо.
