Наш син Іван довгоочікувана і бажана дитина в сім’ї. Ми з чоловіком прожили в шлюбі 5 років, але Бог не давав нам первістка. Тому народження сина було для нас великим щастям. Ми приділяли йому багато уваги. Син ріс оточений любов’ю, піклуванням, турботою. Його побажання було для нас законом. У нього були найкращі іграшки, наймодніший одяг. Коли підріс з’явився комп’ютер, дорогий телефон.
Ми з чоловіком маємо свій бізнес, тому гроші у нас є. Ми нічого не шкодували для нашого сина. Іван віддячував нам повагою, слухняністю. Правда, вчився не дуже добре. Тому до університету він вступив лише на платну форму навчання. Для проживання в місті ми винаймали йому квартиру. А поки син навчався, купили йому гарну, з сучасним ремонтом, квартиру в центрі міста. Думали, що коли Іван закінчить університет, одружиться, то будуть молодята мати своє житло. Так воно і вийшло.
Після закінчення навчання, влаштувався син на роботу. І там познайомився з Оксаною. Вона йому сподобалась. Вони стали зустрічатись. Через деякий час і ми познайомилися з Оксаною. Дівчина здалась нам вихованою, ввічливою, лагідною. І ніде правди діти, була красунею. Тому не дивно, що син закохався в неї.
Через декілька місяців після знайомства з Оксаною, Іван ошелешив нас новиною, що хоче одружуватись. Ми з чоловіком стали його відмовляти. Та наш, завжди слухняний син, не хотів нічого чути. Стояв на своєму – буду одружуватись. Що тут вдієш? Прийшлось готуватись до весілля. Добре, хоч подарунок молодятам вже був. Квартира чекала їх.
Після одруження я не часто бувала у сина з невісткою. Вони жили своїм життям, а ми з чоловіком своїм. Та з народженням онука Василька діти стали запрошувати мене до себе частенько. То їм треба в гості сходити, то по магазинам пройтися, а то й просто відпочити. Спочатку все було добре, а потім невістку як підмінили. Стала прискіпуватись до мене. То не так погодувала Василька, то не те одягла на нього, то приготувала не ту страву, що вони хотіли. Мені було прикро, що до мене так ставляться. Спробувала поговорити з сином. А він за Оксаною руку тягне. Говорить, що я сама винна.
Надалі наші відносини з невісткою зовсім зіпсувались. Вона стала розповідати знайомим всяку неправду про мене. А син ніби нічого не чує. Не заступається за мене, а навпаки звинувачує у всьому. Прикро і боляче мені. А нещодавно Іван заявив, що приходити до них я маю лише з його дозволу, бо після моїх візитів його дружина сильно нервується, засмучується. Отакої! Не думала я, що моя доброта так для мене обернеться. Що рідний син, для якого я нічого не шкодувала, не буде пускати мене на поріг квартири, яку я йому придбала. Отже, я переконалася на власному досвіді, що чим більше даєш, тим гірше.
