Мене звуть Марк, три роки тому я залишився сам зі своїми двома дочками. Моя дружина, Катя, померла від раку легенів, коли нашим дітям було по дванадцять років. Було важко пережити таку втрату, але я впорався й зараз намагаюся правильно виховувати Люду та Любу.
Вони у мене дуже добрі дівчатка, з дитинства завжди допомагали нам з матір’ю по господарству. Вже в сім років Люба вміла доїти козу, а Люда — стригти овець. Все було чудово, поки Катя не покинула цей світ. Люда в мить змінилася, вона стала більш вимогливою до всього, практично нічого не розповідала мені, нічим не ділилася. Я намагався з нею поговорити, але до вісімнадцяти років це вже було марно.
А ось Люба продовжувала зі мною контактувати. Ми часто згадували Катю, вона до цього часу намагається мене підтримувати та допомагати у всьому.
Згодом я зрозумів, що нам не прожити нормально на продажу козячого молока та овечої вовни, тому вирішив поїхати на заробітки до Німеччини. Коли Люда та Люба про це дізналися, вони були в захваті від цієї новини:
– Нарешті я зможу собі новий телефон купити, а ще навушники й сукні, туфлі, — заторохтіла Люда.
– А я думаю, що це шанс для тебе, тато. Зможеш познайомитися з різними людьми, — задумалась Люба — не турбуйся, до твого приїзду я буду доглядати за нашим господарством та сестрою.
І що я можу сказати своїм дочкам? Я, в першу чергу, сам собі поклявся, що зроблю все можливе, щоб мої улюблені дівчатка ні в чому не мали потреби. Я захотів собі довести, що теж гідний батько, якою була їхня мати.
Прийшов момент прощатися на три роки. Думав, що почую від Люди слова підтримки, але вона сказала тільки:
– Не забувай надсилати гроші.
– Може, коли-небудь, і я з тобою поїду, батько. Хай щастить, телефонуй. Мені буде цікаво послухати про твої досягнення, — а Люба міцно обіймала мене та з такою ж теплою посмішкою, як у її мами, проводжала мене у довгу дорогу в іншу країну.
– Я обов’язково привезу вам різні подарунки з Німеччини. Не сумуйте, бережіть один одного.
Через рік перебування закордоном, я остаточно усвідомив, на скільки Люда стала вимогливою. Вона майже кожен місяць просила перевести їй на карту не малу суму грошей, я ледве встигав собі щось купувати. Від Люби я чув звістки про те, що вона продовжує торгувати козячим молоком, сестра, на жаль, перестала стригти овець.
А коли я повернувся додому, то зовсім не впізнав Любку, вона починала істерики з приводу того, що я не залишився у Німеччині. Після цього я сказав своїй дочці:
– Якщо ти хочеш, щоб твоє життя було, буквально, усипане золотом, то, будь так добра, почни заробляти сама на це все. А я тобі більше й копійки не дам.
