Мені нещодавно виповнилось 35, дружині 31. Одружені вже більше 10 років. Як то кажуть, кохання з першого погляду, ще зі студентських років.
З часу одруження намагаємось народити дитину. Нічого не виходить. Ходили до лікарів, але ніяких патологій вони не виявили ні у мене, ні у дружини. Навіть двічі робили штучне запліднення, яке не дало ніяких результатів. Грошей витратили багато, а завагітніти дружина не могла.
Втратили вже всяку надію на народження дитини, живемо для себе.
Нещодавно я повернувся додому після роботи. Підходить дружина, очі аж світяться. І показує позитивний тест на вагітність.
Я спочатку не повірив, тому робили ще 4 тести. Коли виявилось, що дружина при надії, то радості не було меж. На руках її носив, не дозволяв нічого роботи в будинку, ніяких фізичних навантажень, навіть зі своєї роботи одразу звільнилася. Дитина була бажана, тому її мати мала перебувати в найкращих умовах.
На УЗД дізнався, що матиму донечку, почав готуватися до її народження. Думав, що вона буде на мене схожою. Матиме блакитні очі, темне волосся.
Через 9 місяців ми стали щасливими батьками. Гляну на донечку – вилита дружина. Карі очі, каштанове волосся, носик, губи. Ну копія дружини. Навіть батьки жартома кажуть, що донька не моя.
Одного разу гуляв у парку з донечкою. Зустрів однокласницю, яку не бачив кілька років. То вона спитала чия дитина у візочку. Не хотіла вірити, що моя. Адже дівчинка не має жодної моєї риси обличчя.
Нічого й казати про запитання від родичів. Всі до одного питають чия дитина, бо не схожа на мене.
За кілька років я звик до таких запитань. Доньку люблю, стільки років на неї чекав.
Те, що вона на мене не схожа, абсолютно не важливо. Вона від цього не перестає бути улюбленою татовою донечкою. А ви як вважаєте?
