Богдан взяв із полиці старе сімейне фото й поставив перед собою й задивився, після довгої розлуки із сім‘єю кожен спогад здавався дорогим!
Моменти маленької ностальгії перервав жахливий телефонний дзвінок. Дзвінки були тривожними та довгими, піднявши трубку Богдан почув голос сестри, яка повідомила, що не стало вітчима, якого вони усі називали батьком. Чоловік забувши зовсім про фотографію підійшов до вікна, сперся на підвіконня та й заплакав, так тихо, щоб ніхто й не чув, адже він все-таки не жінка!
Богданові було дванадцять років, коли не стало його рідного тата, який крім нього виховував ще двох дітей. Вони тільки переїхали у новий будинок, де у кожного була своя кімната. Той день хлопцю запам‘ятався назавжди: запах дерев‘яної підлоги, на стіні багато сімейних фото і щаслива метушня по усій території.
А через рік у будинку знову була метушня, але вже не така, а дуже сумна. Було велике застілля, куди прийшло багато гостей у чорному вбранні, а мати сиділа біля фотографії батька та плакала.
Минув ще рік, коли мати прийшла додому із високим, статним чоловіком, який жив у сусідньому районі. Та й сказала нам:
– Діти, знайомтесь, це Олег, тепер він частина нашої сім‘ї, буде жити у нас та допомагати. Це тепер ваш другий батько, слухайте його та поважайте!
Двоє старших дітей Богдан та Олена дуже скептично дивились на чужого дядька, адже добре пам‘ятали свого рідного тата, а дворічна Марія була дуже рада новому члену сім‘ї, вона не дуже добре пам‘ятала рідного батька, тому була дуже рада відчути теплу батьківську любов від будь-кого. Вона підбігла до незнайомого чоловіка та міцно його обняла.
Мати подивилась на дітей і сказала:
– Вибачте мені діти, дуже соромно мені перед вашим татом, але важко мені одній із вами впоратись.
Після цього життя у родині Степанових швидко змінилося: Богдана та Олену віддали в спеціальний інтернат, а маленька Марійка напевно вже дуже полюбилась вітчиму, що той залишив її жити у будинку разом з мамою та доглядав за нею, ніби за своєю дочкою.
Старші діти швидко звикли до таких змін, їм не залишалось іншого виходу, тому старались триматись разом в інтернаті, хочу й вчили у різних класах. Увечері разом збирались, гуляли та робили домашнє завдання, так само як і колись, коли жили разом з мамою.
Додому дітей мати не часто забирала. Вона змінилась, почала випивати й вітчим не дуже добре сприймав старших дітей. Одного разу Богдан попросив у нього цукерку, бо бачив, що той купив два кілограми для своїх племінників, але йому той відповів, що цукерок немає. Богдан прекрасно зрозумів у чому справа, але йому залишалось тільки дивитися на щасливих племінників, які так смачно їли ці цукерки.
Згодом діти виросли, одружилися, створили власні сім’ї, усі троє знайшли хорошу роботу. Однак про батьків не забували, вони усі називали вітчима татом, не дивлячись на все, що він зробив. Завжди допомагали їм усім чим могли. Собі ніколи нічого не просили у них, але часто чули як вітчим говорив матері, що претендують вони на той нещасний будинок.
Але, як не дивно, діти були добре виховані, тому не дивлячись на всі огидні вчинки батьків, не відмовились від них, все ж таки сім‘ю не обирають. І навіть коли їх рідної матері вже не стало через хорошу й залишився тільки вітчим, вони до нього приходили як до рідного, бо розуміли, що важко старому вже, та й самотньо цілими днями. Хоча жодного теплого слова у їхню сторону вони від нього так і не дочекалися.
Згодом вітчима теж не стало. Той нещасний будинок, який так був потрібен йому стоїть без діла й ніхто не хоче з дітей за нього братися.
Богдан витер сльози й почав збирати валізу, закинув її в багажник, взяв накопичені гроші й поїхав хоронити вітчима. А на столі так і залишилось стояти те сімейне фото у рамці.
