Кілька років тому я вступила в аграрний університет, на агронома. Гуртожитку на всіх студентів не вистачало, його давали лише тим, хто мав пільги або особливі заслуги в навчанні чи громадській діяльності навчального закладу. Я не відносилась ні до якої з цих категорій, тому з сумом вийшла на вулицю і думала, де б то мені призупинитись.
Чуже місто, жодних знайомих, я навіть не знала з чого маю почати. Я стояла на місці і не бачила спочатку, що прямо переді мною була дошка оголошень, а на ній десятки приклеєних повідомлень про здачу квартири в оренду. Я відірвала кілька номерів і надіялась, що щось з того таки мене влаштує.
Власник одної з квартир запросив захмарну для мене суму, іншої – сказав, що нас в кімнаті буде четверо, кілька оголошень були вже не актуальними, дехто не брав слухавки. Останній номер – на зв’язку була літня жінка, вона запропонувала мені невелику ціну, окрему кімнату, єдиний мінус – добиратись було далеченько. Проте це був найкращий варіант, я погодилась.
Почався навчальний рік, я заселилась. Віра Тимофіївна мені дуже сподобалась, вона була доброю привітною та цікавою жінкою. Я їй, здається, також припала до душі. Хазяйка часто заходила до мене, вона розповідала свої життєві історії, інколи давала мудрі поради, зрідка жалілась на свою єдину дочку, яка була байдужою до матері, майже не дзвонила, а приїжджала вкрай рідко.
Мені було шкода жінку, я старалась допомогти їй чим могла, інколи ми пололи грядки, завжди ходила в аптеку, коли їй було потрібно, за продуктами. Вона також була до мене доброю, після пар завжди зустрічала з тарілочкою смачного супу.
В один з тих нечастих разів, коли зателефонувала дочка, Віра Тимофіївна похвалилась їй: «В мене поселилась така чудова дитина, вона мені наче рідна, ми з нею прекрасно ладимо, я навіть задумуюсь, може хай безоплатно живе».
Ох, спантеличили доньку ці слова, на наступний же день вона примчалась до матері, крику наробила, ніби я, негідниця, придобрююсь до літньої жінки, аби потім привласнити собі все її майно. В мене й в думці такого не було, але її було не спинити. Чого я тільки не наслухалась в свою адресу. Засмучена і розчарована, я зібрала свої речі і пішла геть. Прийшла до свого декана, пояснила ситуацію, він зжалився наді мною і видав кімнату в гуртожитку.
З того часу я більше не орендувала квартири в одиноких бабусь.
