Вероніка була дуже спокійною дитиною в класі. Вона завжди допомагала своїм однокласникам, я ні разу не бачила, щоб її хтось ображав. Але з часом вона чомусь стала, грубо кажучи, знущатися з однолітків. Про це я вирішила поговорити з батьком школярки:
– Олексію Ігоровичу, ви знаєте про поведінку вашої дочки в класі?
– Так, знаю. А ще я знаю, що над нею знущаються й ви, як директор школи, не хочете цього помічати.
– Я не «не хочу» помічати, я просто цього не бачу. Кожен раз, як у мене з ними урок, так всі діти поводяться спокійно, ніхто один одного не чіпає, особливо вашу Вероніку. А вона тут же починає кидати зім’ятий папір в однокласників та тягнути за волосся інших дівчаток.
– Тобто, якщо знущатися з моєї дочки — це нормально. Чому, коли вона може постояти за себе — це вже ненормально?
– Ненормально те, що Вероніка так себе веде. Зробіть, будь ласка, з цим що-небудь.
– А може буде краще повірити їй. Вона не бреше, моя дочка кожен раз приходить додому або з порваним зошитом, або з розмальованим підручником. Їй ще на парті пишуть всяку гидоту.
Я насилу вірила в слова Олексія Ігоровича, але все ж таки наважилася перевірити. І, як виявилося, дівчинка нічого не вигадувала. Можливо, батько й правильно зробив, що навчив Вероніку захищати себе.
