В мене сім’я дуже велика, безліч родичів як з маминої сторони, так і з татової, але з багатьма втратив зв’язок, оскільки мама померла, а тато живе закордоном.
Звісно, що є такі родичі, яких я ні разу не бачив, або зустрічав їх у дитинстві і, звісно, не пам’ятаю.
Ми не спілкувалися і, відповідно, їх дітей та внуків я не знаю.
Якраз про таких родичів сьогодні і піде мова. Тиждень тому мені зателефонували із незнайомого номера, а на такі дзвінки я рідко відповідаю.
Дзвонили мені ледь не кожні 15 хвилин, а згодом і на електронну пошту почали приходити листи від незнайомої людини. Вже почав дратуватися, хто ж це такий наполегливий? Цілий день я намагався це ігнорувати.
Але ближче до вечора мої нерви не витримали. На другому кінці жіночий голос.
«Сашенька, привіт. Це тітка Олена. Ти мене, напевно, вже і не згадаєш. Я чотириюрідна сестра твоєї мами». Звісно, що не пам’ятаю. Більше того, я впевнений, що ми і не бачились жодного разу.
Я привітався. Сказав, що я не пригадую її. Вона засміялася і почала запитувати як мої справи, де працюю, як мої синочки (хоча в мене одна дочка). Я намагався відповідати швидко і чітко, щоб розмова чим швидше закінчилася. Мені не дуже хотілося розмовляти із незнайомою людиною.
Але її прохання, яке більше здавалося наказом, вибило мене із колії. Вона сказала: «Сашко, у мене таке прохання.
У мене син вступив до університету у твоєму місті. Ми з татом не хочемо, щоб він жив у гуртожитку. Йому у липні вже треба бути у Києві. То нехай він поживе з вами, звикне до міста. Ми ж сім’я».
Я був вражений. Неочікувані слова збили мене із пантелику, і я спочатку розгубився, подумав, що нехай поживе, мені не шкода. Але потім зрозумів, а для чого мені брати відповідальність за чужу дитину, для чого мені взагалі ця морока? Сказав: «Ні, тітко Машо, у мене пожити не можна».
А вона на те: «Чому ні? У вас велика двокімнатна квартира. Місця всім вистачить». Цікаво, звідки вона це все дізналася.
Я їй говорю: «Так, у нас двокімнатна квартира, але я живу не один, одна кімната виділена для моєї дочки, а в іншій живу я з дружиною».
Але тітка Маша ніяк не вгамовувалася: «А твоя дочка не може на деякий час переїхати до вас у кімнату, а Максим (її син) поживе у кімнаті твоєї доньки».
Такої наглості я не очікував: «Ні, не може, вона що, спатиме на матраці чи на розкладушці, забиратиме всі свої речі до нас в кімнату, щоб звільнити місце для вашого сина?» Чому саме до нас звернулися, чому він не може жити у гуртожитку? У свій час я проживав там, і нічого зі мною не сталося.
Загалом, я сказав: «Ні, тітко Машо, ніхто жити з нами не буде, краще поселіть його у гуртожитку, або винайміть однокімнатну квартиру. Нічим допомогти не можу, не ображайтеся». І поклав слухавку.
В мене просто не було слів. От так нав’язувати свого сина, і байдуже, що ми родичі, я її навіть не знаю. Але найцікавіше сталося трохи пізніше. Буквально через дві години мені телефонує двоюрідна сестра моєї мами. Ми з нею добре спілкуємося.
«Сашо, мені тільки що телефонувала тітка Маша і розповіла, що ти відмовив їй у її проханні. Тобі шкода, що її син поживе з вами? Це ж не так надовго, поки хлопчик у місті не адаптується.»
І ось тут я вже не витримав: «Розбирайтеся самі, де житиме її син, якщо чесно, мені байдуже, в мене немає місця у квартирі для ще однієї людини, якщо ти така милосердна, то запроси його жити до себе, а від мене відчепіться!»
Це у кожної людини таке трапляється, чи тільки я такий щасливчик?
