Одного чудового дня мені подзвонили. Це були зведені сестри-близнята, що одразу після школи розпочали будувати свій бізнес. Пропозиція була стати їх сімейним водієм. Я без роздумів погодився. Став власним водієм для їх дітей. Тепер я виконую всі забаганки діточок, та в обов’язковому порядку везу до школи та на інші заняття. Робота мені подобалась, оскільки іншої альтернативи не було, я звільнився з кафе, де працював кур’єром і став “правою” рукою дітей начальника.
Спочатку постійні завдання я отримував від сестер, згодом почав спілкуватись з дітьми напряму. Зарплату я отримував не малу, скажу більше, на той час дуже велику. При тому, що я не був зайнятий весь час та міг поїхати по особистих справах.
Дівчата виросли, а з ними і бізнес, тепер я не мав фіксованої ставки, а лише запитували скільки потрібно і видавали необхідну суму.
Мені довіряли, бо я ніколи лишнього не брав. Коли потрібні були кошти для ремонту машини показував чеки. Бувало таке, що дівчатка брали мою доньку і йшли разом на фітнес чи шопінг.
Донька ні в чому собі не відмовляла. Завжди були разом….З часом бізнес почав розрозтатись, але мої обов’язки не змінювались. Мені в роботі подобалось усе. Я знав, що можу відлучитись по своїх справах чи коли потрібно – не вийти на роботу. Я був відданим компанії. І сестри подарували мені машину.
Згодом ,коли донці потрібно було вступати до ВУЗу, допомогли з додатковими заняттями, вибором спеціальності і запевнили, що хочуть бачити її своєю співробітницею. Я був більше ніж задоволений.
Та мої друзі завжди говорили мені, що я ніхто, бо сам нічого не добився. Бізнес свій не відкрив. Що те, що я зараз маю лише завдяки рідні. Та я вирішив, припинити з ними спілкування. Я заробляю достатньо. Вся моя сім’я забезпечена і задоволена своїм життям. Та і яка різниця ким ти працюєш. Мені простіше все життя бути водієм, ніж кожного ранку просинатись і не мати бажання іти на роботу.
