Так склалось, що я сирота. Мене, ще зовсім маленького, батьки залишили у пологовому будинку. Тому все своє дитинство я провів у дитбудинку, де буди не зовсім комфортні умови та жорстокі покинуті діти. Деяких звичайно забирали, але в більшості це були малята до 5-ти років, тому, коли я переріс цю вікову межу, зовсім перестав надіятись, що колись буду мати сім‘ю.
Після мого повноліття, потрібно було йти працювати та шукати житло. Це було досить складно, адже я був на багатьох співбесідах, але взяли працювати тільки вантажником і то у нічну зміну. Платили не багато, тому грошей вистачало тільки, щоб знімати кімнату в комуналці. Це було не життя, а жах! Сусіди усі були алкоголіками, у яких було багато дітей. Тому заснути від плачу та постійних п’янок було важко!
Одного дня, я повертався вранці з роботи й побачив, що двері у мою кімнату виламані, а всередині творився повний безлад. Усі дорогі речі та гроші зникли. Я зрозумів, що це все мої сусіди! Коли я прийшов до них, всі вже були п‘яні або може не відійшли від ночі, діти голосно плакали. До мене вийшов чоловік, у якого я і запитав де мої речі. Він почав на мене кричати та вигнав і сказав більше ніколи не повертатись. Я не хотів й далі дихати цим перегаром й вирішив піти до поліції.
Йшовши вулицею, мені було дуже прикро, адже я лишився всього, я навіть додому прийти не можу, бо там ніби смітник, а не кімната. Ні друзів, ні рідних у мене не було. Я сів на бордюр біля дороги й взявся за голову. Як раптом відчув як хтось поклав руку мені на плече та промовив:
– Щось трапилось, синку?
Повернувшись я побачив старенького діда, який тримав у руках авоську з продуктами та газетою. Я нічого не відповів, а очі чомусь наповнювались слізьми. Старий присів біля мене, усміхнувся та запропонував мені взяти щось з продуктів. Він виглядав таким добрим, що взявши пампушку з його рук, я все розповів, що трапилось зі мною. Говорили ми дуже довго, потім дідусь запропонував піти до нього додому, було дуже холодно, ми обидва замерзли й пішли пити чай.
Напевно вперше за стільки років я відчув якесь полегшення, ніби камінь з пліч впав. У нього дома було так тепло та атмосферно, я ніколи такого не бачив та не відчував такий затишок. Ми з Олегом Вікторовичем, так звали чоловіка, домовились, що зранку підемо до поліції, але перед тим мені потрібно було на роботу.
І ми все ж написали заяву на моїх сусідів, видно поліція так їх налякала, що той нахабний чоловік на колінах перед мною вибачався та обіцяв повернути гроші з зарплати! Так і сталось, мені все повернули, а у кімнаті я зробив порядок та разом із дідусем відремонтували двері. Тепер тут хоч жити можна!
Після цього життя змінилось! Закінчивши роботу, я одразу ж йшов в гості до Олега Вікторовича. Він був дуже радий мені, ми завжди довго говорили, гуляли, грали в доміно. Мені навіть спати не хотілось, бо я був радий такій компанії.
Цей старий чоловік був такий же самотній як і я. Жінка його померла п‘ять років тому, а дітей у них не було. Ми знайшли одне в одному щось рідне, тому і проводили весь вільний час разом. Цей чоловік став мені ніби справжній рідний дідусь. Нарешті я відчував, що хоч хтось на цій планеті мене чекає і щиро радий бачити.
Олег Вікторович давно пропонував мені переїхати до нього, адже жити у великій, але самотній квартирі дійсно було жахливо. Мені було не зручно, тому я постійно відмовлявся, не хотів, щоб хтось мене шкодував.
Але все ж людина була не молода, тому часто він телефонував мені, коли було дуже погано зі здоров’ям, тому після декількох таких невтішних дзвінків, я все ж наважився переїхати, оскільки не знаєш, що може статись, а так можна швидко допомогти людині.
Але вже через тиждень Олег Вікторович шокував мене, сказавши, що переписав на мене сою квартиру, я не знав що сказати, мені було незручно, адже я йому зовсім чужа людина. Але дідусь сказав, що все одно після смерті все майно піде державі, а так він хоча б буде спокійний, що я влаштувався у своєму житті.
Я був безмежно вдячний йому й відчув, що у мене все ж таки з‘явилась сім‘я, а саме добрий та веселий дідусь. Я підбіг та сильно обійняв Олега Вікторовича. Ми обоє були неймовірно щасливі, що знайшли одне одного.
Якось повернувшись після своєї зміни, зайшовши у вітальню, я злякався. На дивані сидів дідусь та тримався за серце, а на лиці виднілась неймовірний біль. Я дуже злякався та розгубився. Які ліки потрібні взагалі не знав, а в аптечці їх було дуже багато!
Вийшовши із квартири, почав стукати усім сусідам у двері, але це був ранок і можливо усі вже пішли на роботу, тому ніхто не відчиняв. Але все ж якась сусідка відчинила двері та кинулась рятувати Олега Вікторовича.
Ця дівчина була студенткою медичного університету, тому вона викликала швидку та змогла надати усю можливу домедичну допомогу. Після приїзду служби, вони забрали його у лікарню, я поїхав із ним разом з цією дівчиною також. Сидячи у коридорі лікарні, я дуже хвилювався, що можу втрати єдину рідну людину, яка у мене була. А ця дівчина Софія мене заспокоювала. Згодом вийшов лікар та сказав, що все добре, запропонував нам вибір: або щоб дідусь залишився на декілька днів у лікарні, або домашнє лікування. Я звичайно сказав, що хочу забрати його додому, а Софія завірила лікаря, що буде допомагати у лікуванні.
Я знав цю дівчину раніше, вона часто приходила до Олега Вікторовича, щоб допомогти йому, адже чоловік постійно хворів. Коли я переїхав до нього у квартиру, одразу помітив її, адже вона була дуже вродлива та добра. Тому мені було тільки в радість доглядати за дідусем разом із нею. Софія заходила до нас майже кожен день, навіть коли ми її й не просили, мене постійно відправляла в аптеку за ліками, а я разом з ліками приносив їй улюблені її солодощі та польові квіти, мовляв, на знак вдячності, але насправді від серця, адже вона почала мені подобатись.
Олег Вікторович одразу це помітив і постійно підколював мене у її присутності, ми ж обоє червоніли від таких жартів. Дідусь потрохи здоровшав й відчував себе, як він сказав, «ніби бик». Тому постійно влаштовував вечірні посиденьки за різними настільними іграми, а головне запрошував Софію, дівчина ніколи не була проти, я вже тішив себе думкою, що я так само їй подобаюсь, але не наважувався сказати. Дідусь був хитрим, тому завжди залишав нас на одинці, а сам відходив «у справах». Я не міг зв’язно говорити у її присутності й не міг нічого із цим подіяти.
Згодом все ж таки наважився зізнатися їй. Я місяць збирав гроші на розкішний букет квітів для неї та якийсь подарунок. Якось прийшов до неї в університет та зізнався у почуттях, й запропонував зустрічатися. Ви б бачили її очі, вони блищали від щастя. Софія підійшла та ніжно поцілувала мене. Я ще ніколи не відчував таких емоцій.
Ми звичайно розповіли усе дідусю, він так зрадів, що танцював, ніби молодий. В той вечір ми сиділи втрьох, Софія приготувала смачну вечерю, атмосфера була неймовірною, я не міг повірити, що ще декілька місяців тому я відчував себе сиротою та не знав, що робити далі.
Дівчина орендувала цю сусідню квартиру, тому мій дідусь запропонував їй жити разом з нами, щоб не витрачати на неї гроші, вона звичайно погодилась. Згодом я знайшов нормальну роботу, мені запропонували посаду логіста, там платили дуже навіть нормальні гроші, тому я вирішив вивчитись водінню та придбати автомобіль виплатою. І коли справи пішли вгору, а життя налагодилось, я пішов у ювелірну крамницю та придбав каблучку для Софії, по дорозі купив букет її улюблених квітів. Прийшов до своєї коханої дівчини та сказав:
– Я тебе кохаю, вийдеш за мене заміж?
І вона сказала «Так!». Ми усі плакали, дідусь думав, що у нього серце від такої радості схопить. Я й не міг повірити, що моє життя це не сон. Мрії й дійсно збуваються, потрібно просто вірити у них!
