Минулого тижня в будинку покійної бабусі Улі з’явилися нові господарі. Село у нас невеличкe, тому всі все знають одне про одного.
Тому приїжджі одразу стали причиною хвилі теревень. Люди були впевнені точно в одному, що це молоде подружжя.
Одного ранку я йшла до своєї хрещеної, яка мешкала по сусідству з новими жителями. Декілька днів до цього була жахлива погода, а сьогодні нарешті сонечко показало свої трохи кволі, але ясні промені.
Коли я була навпроти будинку бабусі Улі, то почула стомлений голос жінки та впевнений чоловічий.
— Саш, не треба. Давай дома побудемо.
— Кать, ще трошки. І скільки ж можна дома сидіти?
— Ти стомився. Та й не так вже сильно і хочу їхати.
— Я пообіцяв, отже ми зробимо. Тим більше хто знає, коли випаде знову така можливість.
— Давай якось іншим разом. Тобі ж також потрібно відпочити.
— Кать, все гаразд. Ще трішки і все буде готово.
Моя цікавість не дозволила мені просто пройти. Тому я вирішила заглянути у двір. І побачене, мене здивувало.
На веранді в інвалідній колясці сиділа чорнява дівчина років 25.
Від сходинки до воріт була щойно викошена стежка. А біля сходинок худорлявий чоловік намагався змайструвати тимчасовий пандус, щоб можна було спустити коляску.
Розпашілий молодик, який до цього скосив траву, підбадьорюючи усміхався. А потім зі смутком поглядав на дошки, які ніяк не хотіли стояти так, як це задумав він.
— Саш, та обійдуся я без цього озера! Годі! Йди в дім, відпочинь!
— Катя, тут ще трохи залишилось!
І тут я вирішила вмішатися в ситуацію:
— Добридень! Може, Вам чимось допомогти?
— Ні, дякую. – відповіла засоромившись дівчина.
— Дякую, ми й самі справимося. – сказав чоловік, глянувши на свою дружину.
Він не хотів, щоб вона почувала себе ще більше не комфортно.
— Та, годі Вам. Не будете ж Ви через якісь злощасні дошки змінювати свої плани!
Чоловік схвально кивнув головою, а дівчина хотіла все дужче повернутися в дім із сорому.
Нам все ж таки вдалося прилаштувати й закріпити дошки так, щоб Катя сама могла спускатися з аматорсько зробленого пандуса.
— Ви вибачте нам. Ми б й самі справилися ще, й Вас відірвали від справ. І дружині ніяково. Але все одно дякую Вам. Ви нас виручили. Бо я вже й не знав, що придумати.
—Та, що Ви! Все гаразд!
Я пішла до хрещеної, а мої нові знайомі вирушили до озера, що було неподалік. Всі мої думки були про цю пару. Я ніколи навіть і не задумувалася про те, як живуть ось такі люди з особливими потребами. Знала, що вони є, але не усвідомлювала цього.
Через деякий час, я вирішила зайти в гості до них. Мені хотілося допомогти їм. Але не банально запропонувати гроші, чи щось порадити, а стати другом особливій сім’ї. Я знала, що з селища вони практично ні з ким не спілкуються, тому відчуття підказували, чому б не спробувати.
Не дивлячись на мій страх, що я стану нав’язуватися, Саша (той, самий молодик, що майстрував пандус) був радий спілкуванню. Було помітно, що йому не вистачає звичайного спілкування.
Історія Каті виявилася доволі банальною для статистики й надзвичайно трагічною для неї самої та її близьких. Під колеса автівки кинулося дитя, яке гралося поблизу проїжджої частини. Дівчина це побачила і кинулася рятувати його. Хоч авто рухалося з невеликою швидкістю, це не дало можливості уникнути катастрофи.
Перших два тижні лікарі боролися за життя дівчини, потім за її здоров’я, а тепер за її повноцінність. Коштами допомагали рідні, близькі та не байдужі. Але грошей потрібно було ще багато на численні процедури та реабілітації. Тому чоловік працював не покладаючи рух в ІТ-компанії, а коли випала можливість роботу виконувати дистанційно, то зрадів, що зможе, ще більше часу проводити біля дружини. Тому вони обоє вирішили, що було б не погано жити в селищі неподалік міста. Свіже повітря, малолюдність та відсутність гудіння великого міста піде обом на користь.
В селі ж коли, дізналися про фізичні особливості нової господині дому, одразу почали навідувати її. Показовим було те, що всі ринули помагати сімейству, адже знали, що в такій ситуації вони потребують помочі. Потім запал почав зменшуватися і з’явилося шушукання за спиною, що й не було дивним. Дівчина категорично відмовилася виїжджати з дому і спілкуватися з людьми, які тільки й вміли, що ранити словами.
Зараз дівчина виходить тільки тоді, коли їй кудись необхідно (це здебільшого чергова поїздка в лікарню, чи реабілітаційний центр). Щодня її запал до відновлення життя до аварії й до самого життя ставав все меншим, не дивлячись на її молодий вік. Хоч раніше вона активно займалася альпінізмом та верховою їздою.
В день нашого знайомства у Каті з Сашею була річниця їхнього весілля, тому той хотів влаштувати для неї романтичний обід на березі озера. В чоловіка якраз тоді був вихідний і погода сприяла тому, щоб реалізувати задумане.
Вчора Катя запросила мене на виставку в реабілітаційному центрі, де презентували свої роботи особливі люди. Там, я побачила надзвичайно красиві картини вишиті бісером моєї подруги. Людей було багацько, які вирішили побувати на виставці. Я зловила себе на думці, що ніколи навіть і не здогадувалася, що є так багато особливих людей, яких в суспільстві стараються не помічати. Одні народжуються з вадами, інші через ускладнення від хвороб стають такими, а хтось, як Катя – через жахливий збіг обставин.
В мене йшла голова обертом від побаченого. Скільки сили, витримки й обдарованості я побачила тоді, що важко підібрати потрібні слова. Там, я побачила картини чоловіка, що не має рук. Дерев’яний посуд з чудернацько вирізьбленими візерунками, які робить жінка з паралізованими ногами.
Таких людей на виставці було десятки. Просто ми їх не помічаємо. Вони живуть серед нас, радіють життю, борються за нього та здоров’я не втрачаючи надії. А їх близькі з вірою у серці повторюють щораз «Ще трохи! У нас все вийде!»
