Шалена дорога додому

Я студентка п’ятого курсу. Обставини склалися так, що навчаюся далеко від дому, якщо бути точною, то мені потрібно подолати відстань – вісімсот дев’яносто два кілометри, аби потрапити додому. Як ви розумієте, там я буваю досить зрідка.  Весняний семестр підходив до завершення, і перед сесією я вирішила ще раз завітати додому. Білети було взято заздалегідь. Як завжди, я взяла собі нижню бокову полицю, моє улюблене 41 місце.

 

 

День почався гарно. Сонце пригрівало так, наче це вже середина літа. Ми з подругою спішили на здачу заліку. Мали велику надію, що все пройде швидко, але марно сподівалися. Викладач вирішив на останній парі дати насолодитися його компанією сповна. Всі ми добряче попотіли на тому занятті, багато хто не склав іспит, але нам з Уляною пощастило і ми в надзвичайно піднесеному настрої вийшли з кабінету.

 

 

З цього моменту все і почалося. Глянувши на годинник, я зрозуміла, що до потягу залишилась одна година, а справ у мене ще було багато. Якомога швидше я дісталась своєї кімнати в гуртожитку. Як виявилося, свій ключ я залишила всередині, навіть не помітивши цього. На моє превелике щастя, сусідка по кімнаті дуже вчасно повернулась додому і відімкнула двері.

 

 

Я мерщій зібрала деякі речі та поспішила на найближчу маршрутку, аби дістатись залізничного вокзалу. Не знаю які зірки обернулись до мене спиною в цей день, але потрібний мені транспорт поїхав просто перед моїм носом. За ним слідував тролейбус, та їде він значно повільніше, ніж мені потрібно. Вибору не було, я забігла всередину, зайняла вільне місце і перебираючи пальцями, чекала своєї зупинки. Їхати мені потрібно тридцять хвилин, рівно через стільки часу прибуває мій потяг.

 

 

Дорога тягнулася дуже довго і мені здавалося, що тролейбус стоїть на місці – а час летів, мов навіжений. Нарешті, ось вона, моя зупинка, я заздалегідь зайняла чергу до виходу і вибігла першою. Краєм вуха я чула, як оголошували приїзд мого потягу. Звичайно, мій вагон був на протилежній стороні. Я бігла щосили, в очах темніло, а ноги вже не слухались, але я повинна була встигнути.

 

 

Так, я в вагоні. Ще не встигла зайняти свою полицю, як поїзд зрушив з місця. Сім потів стікали з мене, але в душі була невимовна радість: «Так, я зробила це! Залік здано, я в поїзді, все прекрасно!». Втомлена, прямую до своєї 41 полиці, і розумію, що вона зайнята, та не лише вона, всі полиці, абсолютно, вже мали свого пасажира. Я подумала, що переплутала вагони, трохи збилася з пантелику, бо дуже не люблю переходи під час руху, але нічого іншого мені не залишалося. В кінці проходу мене осяйнула думка:

Який це вагон? – запитала я у дідуся, що сидів неподалік.

31, доню, – відповів він.

В моєму напрямку саме прямував провідник. Я звернулася до нього з цим питанням і виявилося, що це чоловік переплутав вагон, якраз в нього була 41 полиця, але в 30 вагоні.

 

 

Все, нарешті я спокійно прямую додому, милуюся чарівним заходом сонця і з нетерпінням чекаю своєї станції.

Оцініть статтю
Шалена дорога додому