Давно це було, тоді я працював далекобійником. Саме повертався з рейсу, жив я на початку села, тому машину залишав біля дому, так мені було зручніше. Було вже близько опівночі, до дому залишалось менше ста кілометрів, що не могло не тішити. Спати вже дуже хотілось.
Я їхав повз ліс, помітив край дороги жінку. Дивно то було, посеред ночі, в теплому пальто, хоча було літо і навіть вночі тепло. Вона йшла, постійно оглядаючись. Шкода мені її стало, та й думаю, підвезу. І мені в компанії веселіше буде, може на сон так хилити не буде. Я під’їхав поближче:
-Пані, куди прямуєте, давайте підвезу Вас. Не гоже серед ночі самій по серед лісу блудити.
Жінка обернулась, довго дивилася на мене мовчки, хоча це не дивно, напевно кожна людина подумала б кілька разів, перед тим як сідати вночі в машину. Вона поволі прийшла. Я допоміг їй сісти в кабіну. Жінка була дивною. Мала якийсь скляний погляд. Може в неї щось трапилося?
-Як Вас величати? – поцікавився я.
У відповідь тиша. Може не почула, ну добре, я перепитав. У відповідь знову не пролунало ні слова.
-Куди прямуєте, пані? – знову я перервав тишу, і знов нічого не почув у відповідь. Мені стало якось моторошно. Я взагалі не з боязких чоловіків, але за роки, знаєте, багато історій наслухався, декотрі дивні до краю і не вкладаються в моїй голові, а інші – насправді страшні, деякі з них навіть закінчувалися втратою чийогось життя.
То ж ми їхали в повній тиші , мою голову заполонили сотні думок та історій. Раптом жінка заговорила, в мене було відчуття, що я просто ввімкнув радіо.
-Я шукаю свою дочку, Марійку, вона пішла вчора в магазин і ще не повернулася, на вулиці так холодно, вже різдвяна вечеря захолола, а її ще немає, нічого, я знаю де вона, певно пішла до подружки, що живе поруч.
-Але ж зараз літо, Різдво вже давно минуло, – зауважив я, та жінка здавалось мене не чула.
Раптом вона вигукнула:
–Зупинися, моє село. Раніше вона справді згадувала його в своїй розмові, тому я зупинився. Вона помахала мені рукою і швидко зникла в темряві.
З того часу ми проїхали майже тридцять кілометрів, невже вона їх подолала пішки, чому її ніхто не зупинив, і чому ніхто не шукає її. В голові було більше питань, ніж відповідей. Вдома я розповів цю історію своїй дружині – вона в мене фельдшер. Жінка пояснила мені:
-Швидше за все в неї якийсь психічний розлад, на щастя, це не гострий стан і в неї не було галюцинацій, інакше все могло б скінчитись дуже погано.
Ми лягли спати, але ця жінка ще довго не виходила з моєї голови…
