Ввечері, я поверталася із супермаркету й побачила: жінку, яка викидала сміття у мішку. Жінка була не доглянутою та запах алкоголю було відчутно з пару кілометрів. Була вона з якимсь чоловіком та виражалися вони не цензурною лексикою, розпивали пиво та взагалі поводилися не адекватно.
Й пішли далі…
У мене закінчилися вологі серветки і я підійшла до смітника, щоб викинути упаковання. Й тут я помітила, що ніби у мішку, щось рухається. Я звичайно, вирішила відкрити його.
А там був маленький хлопчик. Йому було десь тільки пів року. Ще зовсім маленький. Як виявилося, що він є сином цієї парочки, яка щойно розпивала пиво. Хлопчик був голодним, не доглянутим та було йому дуже холодно.
Я забрала хлопчика до себе: нагодувала, помила й положила спати. Спав він дуже міцно та мило. Справді, я не розумію, як його можна не любити.
Наступного дня, я звернулася в орган опіки над дітьми. Та цих батьків лишили батьківських прав. А хлопчика віддали дитячий будинок. Я не могла усиновити його, але з великими зусиллями шукала йому сім’ю.
Усиновити хлопчика вирішила моя знайома зі своїм чоловіком. На жаль, своїх дітей вони не можуть мати, тому вирішили взяти дитинку з дитячого будинку.
Лариса й Тарас хороші люди та добре дбають про хлопчика. Й стають йому справжніми, люблячими батьками. Лариса — турботлива мати, яка завжди піклується про свого сина, хоча не рідного. Тарас — люблячий батько, який виховує сина й навчає його потрібних речей та любить його усім своїм серцем. Та й хлопчик швидко звик до своїх нових батьків та дуже їх любить.
