Моїй матері цього року виповнилось сімдесят два. Виглядає вона нівроку, та для мене завжди буде молодою і найкращою, але я вважаю, що на кожен вік і здоров’я мають бути відповідні турботи.
Мати жила сама в селі, за дванадцять кілометрів від мене, тому ми навідували її частенько. Вона любила землю і все, що на ній росте, а ще – тварин. У неї був рудий з білим вухом собака – Бублик, не породистий, але надзвичайно розумний та слухняний, двоє кошенят – Мурчик та Аліса, двадцять чотири курки, та її улюблениця – корова Глаша.
Корова була дуже хорошою, спокійною, давала багато молока. Мати носила їй оберемок свіжої трави на ніч. Зранку в Глаші були водні процедури і розчісування, вже чепурну, господиня вела її на пасовисько, а щоб та не голодувала, то йшла далеко, куди місцеві вже не наважувались– за три кілометри. В обід, коли спека, мама завжди несла з собою відро води, аби Глаша втамувала спрагу.
Нічого не передвіщало біди, та взимку коли була ожеледиця, мати посковзнулась і зламала праву ногу. Це було великим випробуванням для всієї сім’ї, адже в такому віці все не так швидко зростається, а мама наша моторна, на місці не всидить, все хоче щось робити.
Перший час ми залишались в селі по черзі, доглядали господарство, інколи нам допомагали сусіди, але мама на поправку йшла повільно. Колективним рішенням дійшли висновку, що корову потрібно продати, бо для її догляду потрібні чималі зусилля, а мамі варто берегтись.
Сьогодні прийшов той день, мати не відходила від Глаші, та й корівка якась сумна була, наче відчувала, що буде далі. Корову ми продавали в хороші руки – жінці з сусіднього села. Вже приїхала машина, Глаша вирушила в новий дім, а мама ще довго стояла біля воріт, плакала та дивилася їй в слід та прошепотала: «Прощай, Глаша, надіюсь там тобі буде добре».
