Мене звуть Люба, я маю невелику сім’ю: чоловіка та синочка. Станіслав часто їздить у відрядження, така вже в нього робота. Синочкові – Іллюші п’ять з половиною років. Отож, коли в чоловіка була запланована поїздка, ми з дитиною також вирушили в гості – до моїх батьків. Живуть вони далеченько від нас. Їхати майже сімсот кілометрів. Добратись можна автобусом, але оскільки я з дитиною, то ми їдемо потягом, так Іллі легше перенести дорогу. Квитки я брала заздалегідь, бо хотіла зайняти дві нижні полиці, а вони, як відомо частим пасажирам розлітаються найпершими.
Отож валізи зібрані, Станіслав посадив нас на потяг і очікував свій. Ми влаштувалися прекрасно, погода похмура, тому було комфортно – не спекотно, як зазвичай влітку. Через те, що їхати потрібно довго, одна сумка була заповнена іграшками, треба ж якось дитину розважити. Людей було, на диво, не багато. Ближні місця залишались вільними. Спочатку Ілля був дуже активним, йому подобалось забиратись на верхню полицю, тому він метався то вгору то вниз, причому я його постійно страхувала, він як те мавпенятко, тільки встигай слідкувати. Нарешті дитина втомилася, ми сіли перекусити, а тоді синочок попросив почитати йому казки. Ми облаштувалися на одній полиці, я пригорнула дитину до себе, через деякий час обоє заснули.
Я прокинулась, коли вже вечоріло. Глянула на телефон, була дев’ята година і п’ятнадцять хвилин. Верхні полиці, як і раніше залишались порожніми, а от на нижній спала жінка. Мало того, що вона зайняла чуже місце, то ще й влаштувалась на ньому з взуттям.
Деякий час я ще посиділа біля Іллі, з надією, що пасажирка сама невдовзі проснеться, але очікування були марними. Коли вона хропла вже так, що й дитина почала здригатись, я вирішила її розбудити.
-Прошу пробачення, пані, – розпочала я і легенько трусила її за плече.
Жінка не реагувала. Тоді я додала трошки сили й голосу, але вона продовжувала спати. «Ну й сон, усім би такий», – подумала я і ще додала в голосі. Нарешті вона проснулася.
-Не чіпайте мене! Чому ви до мене торкаєтесь і як ви сміли мене розбудити! – розлючено обурилась пані.
-Прошу вибачення, Ви зайняли моє місце, ось білет, – показала я електронний документ, – двадцять перше та двадцять третє місця викуплені мною, тому прошу звільнити його.
Жінка незадоволено заперечувала:
-Ні, нижнє місце моє, я сама замовляла квиток – в інтернеті.
-Очевидно Ви переплутали щось, – спокійно відповіла я.
– Але я не хочу лізти на гору і не полізу туди! Може ви поміняєтесь зі мною? – наполягала моя супутниця.
– На жаль не можу цього зробити, я купувала такі місця, заздалегідь, спеціально, аби мені зручно було слідкувати за дитиною. Не забудьте протерти полицю після свого взуття, – додала я.
Жінка оскаженіла, почала кричати, розбудила сина. Сказала, що нічого витирати не буде, і раз мені не подобається та полиця, то щоб я шукала собі іншу. Я не стала більше сперечатися і щось доводити – покликала провідника.
Молодий хлопець підійшов до нашого купе, з собою він ніс стосик квитків. По дорозі я пояснила йому ситуацію.
-Пані, ваше місце – двадцять друге, тому прошу зайняти його, згідно з купленим квитком.
Жінка піднялась, рвонула сумочку, закинула її на верх і вже збиралась вибиратись туди сама.
-Прошу вибачення, але зніміть своє взуття, не годиться так лягати на полицю, після Вас прийдуть інші пасажири.
-То нехай і витирають, або ви приберіть, то ж входить в ваші обов’язки!?
Далі провідник пригрозив висадити невиховану пасажирку на слідуючій станції, лише після цього вона зняла кросівки та витерла після себе полиці.
Вранці, коли ми прокинулись, примхливої пані вже не було. Наша станція наближалась, ми поснідали і почали чаювати. Сонечко пробивалось із-за дерев і вчорашній осад зник так непомітно, як супутниця.
