Трапилася ця історія зі мною давно, мабуть, років двадцять тому. В школу я ще не ходила, та й садок не відвідувала, бо жила в селі, а таких розкошів у нас не було.
Літо в розпалі, у дітей почались канікули. В цю пору до мене щороку приїздила сестра. Вона старша на три роки за мене – учениця другого класу. По-сусідству з нами жив хлопчик – Вітя, ми завжди грались разом. Він був однолітком Ліни. Чим ми тільки не займались: їздили на велосипедах, ловили рибу, грали в настільні ігри. Нам ніколи не було сумно. Весь день пролітав непомітно. Бабуся лишень встигала підловити нас на хвилинку, аби нагодувати. «Хто не їсть борщ, гратись не йде,» – говорила вона. Це було найкращою мотивацією. Одного дня бабуся пообіцяла нам улюблений десерт – вафлі з згущеним молоком, всі, напевно, їх люблять. Взамін на це ми обіцяли повернутись до того, як стемніє.
Після ситного обіду, можна було продовжувати розважатись. Ми сиділи на траві й намагались узгодити наш подальший план дій. Кожна з пропозицій кимось відхилялась і ми не могли дійти згоди, яку ж забавку пограти. Раптом Вітя вигукнув: «Я знаю, ми можемо піти до моєї школи – на каруселі. Вам точно там сподобається!» Суперечок не було, одноголосно вирішено, йдемо!
Як ви вже зрозуміли, школа знаходилась в місті, це десь за два кілометри від дому. Та ніхто з нас, дівчат, цього не знав, та й не цікавився, наскільки то далеко. Нарешті, виднілись довгоочікувані каруселі, вони мани до себе яскравими кольорами та гучним сміхом інших дітлахів. Нам здавалось, що кращого місця на планеті й бути не може. Веселощі захопили нас сповна. Ніхто навіть не згадував, що потрібно йти додому, аж поки сонце не зайшло й почало сутеніти. Ми – троє малих дітей, серед незнайомого міста, одні. Було страшно. Повільно й невпевнено ми крокували дорогою додому. На щастя, чоловік з нашого села повертався з рибалки. Він впізнав нас, зачекав і відвів додому.
Тут все й почалось. Обіцянку порушено, ми повернулись, коли було вже темно. Бабуся дуже хвилювалась весь той час, обшукала за нами всі околиці. Вона була рада, що з нами все нормально, але ми сповна отримали на горіхи. Як покарання – нас позбавили улюбленого десерту. Це були наші перші та останні походеньки на каруселі.
