Я народилась у Хмельницькій області, але живу у Вінниці, оскільки після закінчення університету знайшла тут роботу. До батьків намагаюсь приїздити частенько – три або чотири рази на місяць. Автобусом їхати не люблю, бо маю високий ріс і мої ноги не завжди вміщаються в сидіння, думаю кожен, хто вищий ніж сто сімдесят п’ять сантиметрів зустрічався з цією проблемою. Отже, залишається їхати потягом. Там набагато зручніше, можна навіть подрімати при бажанні.
Цього разу я поверталась додому від батьків. Звісно, везла з собою цілу купу різної смакоти. Мама ніколи не пускає мене з дому з пустими руками. Завжди приготує щось смачненьке, напакує свіжих овочів та фруктів. Пакети були дуже важкими. Через те, що я з ними не могла швидко йти, то пропустила маршрутку. Моя поїздка стала під питанням, але я все ще намагалась встигнути. Через хвилин двадцять приїхав наступний автобус. Мені здавалось, що їхав він надзвичайно повільно, ще й на кожну зупинку витрачав багато часу. Трохи нервів, але нарешті я на залізничному вокзалі. Мій потяг саме оголошували. Я трішки пришвидшила темп і встигла.
Моєю супутницею виявилась дуже приємна жіночка. Подорожніх чомусь було дуже мало, і найближча людина знаходилась десь через три сидіння від нас. Ми розговорились. ЇЇ звуть Олена. Вона їхала на заробітки в іншу країну. Заробляла жінка гроші на навчання сину. Олена виховує його одна, тому працювати доводиться немало.
Позаду була половина дороги. Я запропонувала супутниці взяти по чашці кави та пообідати. Жінка з радістю мене підтримала. Звичка перекусити в дорозі в мене ще з студентських років. Жодного разу я не їхала без цього ритуалу. Я витягла свій пакуночок з бутербродами. Олена теж шукала свою їжу. Виявилось, вона забула сумку з харчами вдома. Мені стало шкода її, тому свої запаси я віддала, все-таки Олені ще їхати майже добу, а я через годину можу спокійно пообідати вдома. Жінка була мені дуже вдячна. Ми обмінялись номерами й спілкуємось досі.
А як Ви вчинили б на моєму місці, дорогі читачі?
