І правду кажуть: час летить, не встигнеш і оглянутись. Ще ніби вчора всі галасували, сміялись на всю аудиторію, збиваючи викладачів і не даючи закінчити пару. Не сказати що ми були поганими студентами, ні, своя ціль навчатись була у кожного.
Дивний час: все ніби вчора була, а дивишся – вже четвертий десяток на носі Якось із зустрічами у нас не склалось
Тому я й щиро здивувався коли отримав дзвінок від Олега, мого колишнього однокурсника.
– Серього, привіт! Впізнав? Слухай, у нас ж сьогодні свято – 15 років після закінчення інституту. Я тут подумав, треба до Степанівни навідатись, пам’ятаєш таку? Хороша була викладачка, допомагала нам часто з екзаменами. Я вже наших обзвонив, Стас, Кирило, Льоша і Таня точно прийдуть, ти як?…
З Ольгою Степанівною у нас завжди були теплі стосунки. Виділялась вона з-поміж інших викладачів, завжди була якоюсь людяною чи що. В роки навчання мені випадало декілька раз бувати у цій квартирі – Ольга Степанівна у вільний час займалась репетиторством – за стільки років тут нічого й не змінилось, от тільки самотньо стало, крім старої виховательки більше нікого в трикімнатній.
Спочатку спокійна розмова швидко переросла у нарікання на бізнес, сімейний достаток, банкрутство компаній… Викладачка лише дивилась на кожного з легкою усмішкою, а тоді дістає коробку сірників, звичайну таку, «паліть», – каже.
Ми спочатку подивилися, а тоді й взялись за коробку. У кого до половини догоріло, хто не витримав, пекли пальці, у кого повністю.
– А тепер уявіть, що це люди. Бачите, в кожного з нас є свої нерви, свій терпець і ми згораєм, тільки згораєм всередині. Вам звичайно зараз здається, що ваші проблеми – це центр, ні в кого нема подібного, але це не так.
От коли ви в людяхнавчитесь розбиратись, коли навчитеся обирати такого, хто буде поряд все життя яким би вогнем не обпалили вас за спиною, от тоді і будуть у вас і гроші, і сім’ї, і достаток. Жити треба учитись, жити. Все інше прийде…
