Наша сім’я родом з України. З чоловіком познайомилася, коли мені було двадцять три, а йому двадцять п’ять. На життя не дуже сильно скаржимося, бувають труднощі, з якими намагаємося впоратися разом. Через два роки спільного життя у нас народилася чарівна донька Соломія.
Живемо в невеликому будинку, є свій город, три кози та качки. Я вже давно не працюю, тому тепер приділяю багато уваги козівництву. Роблю з молока сири, масло й сир. Потихеньку це все продаю, люди беруть та не скаржаться. Захар працює в газовій службі, в принципі зарплати вистачає, але іноді буває дуже складно.
Соломія, наша дочка, золота дитина. Добре закінчила одинадцять класів у звичайній школі селища. Потім вступила до коледжу й зараз переходить на останній четвертий курс. Навчається на програміста, хоче далі поступити в художню школу, тому що дуже любить малювати. Ще добре знає англійську мову, вільно нею розмовляє. Збирається вчити німецьку.
З нею ми вже давно розмовляємо з приводу навчання закордоном, але вона постійно відмовляється:
– Радість моя, ну тобі ж набагато легше буде, ніж тут. Ну ми з твоїм батьком як-небудь проживемо тут, але ми дуже хочемо, щоб у тебе було нормальне майбутнє, але тільки не в Україні.
– Мам, ну не хочу я ось так різко обривати своє не таке вже й безглузде життя. Мене все влаштовує, тут багато друзів, мій хлопець врешті-решт. Я не хочу їх кидати, ти сама знаєш з якими великими труднощами мені далися всі ці знайомства.
Так це все й триває протягом шести років, ми ще починаючи з дев’ятого класу пропонували їй поїхати в той самий Лондон вчитися, тому що вона добре володіє англійською, їй не буде там важко. Вона навіть майже погодилася, але її відмовила мамина подруга й тепер дитина зовсім не збирається залишати цю країну.
Я з Захаром нічого поганого ніколи не бажали для дочки. Старалися, як могли. З одного боку, якщо людина не хоче, то її немає сенсу змушувати, але з іншого — це ж її майбутнє.
Ми вже стільки всього наслухалися від своїх родичів. То у когось онук поїхав на заробітки, то люди цілою родиною виїхали в Румунію й тепер там живуть. Всім їм живеться зараз відмінно, проблем стало набагато менше.
Але ось Соломія ніяк не хоче погоджуватися з тим, що тут гірше, ніж за кордоном. Я їй навіть намагалася привести реальні приклади, але все марно.
Нещодавно зустріла свою сестру, вона мені часто розповідає про свого сина й цього разу не виняток. Каже, що поїхав до Польщі на навчання. Я не втрималася й запитала, чи не може вона поділитися інформацією з приводу місця, куди він поїхав та чи можна влаштувати туди мою дочку.
Сестра сказала, що звичайно можна, тому що це поліцеальна школа, зроблена спеціально для тих, хто приїжджає з інших країн з метою отримати гарну освіту. Я вже було зраділа цій новині, розпитала детальніше про цю школу та вирішила її порадити своїй Соломії.
На жаль, і це не змусило її навіть замислитися над тим, що вона отримає набагато більше знань, ніж у звичайній художній школі у нас, в Україні.
– Ти хоч розумієш скільки доведеться збирати документів? А скільки довідок брати? А скільки грошей, врешті-решт, на це піде? – почала обурюватися Соломія, — не поїду я нікуди. Ти знаєш, я погано переношу переїзди, а тим більше такі тривалі. Я ж навіть польську не знаю, та й з адаптацією буде непросто.
Ой буде складно нам з нею. Сумно, що рідна дитина відмовляється від такої можливості, але ж колись може стати пізно.
