Жила я з бабусею, ще з раннього дитинства, відколи себе пам’ятаю. Мама та батько інколи приїздили, але ставилися до мене дуже жорстоко, в усьому завжди мене винили, щоб не сталося. Усю злість виливали на мене.
Любові, ласки від них я ніколи не відчувала. Ставилися вони до мене дуже не приязно.
Я завжди не могла зрозуміти: “Чому так? Що я зробила?”
Я запитувала батьків й бабусі, але відповіді не чула. Любов отримувала тільки від бабусі, тільки вона мене підтримувала та завжди була зі мною.
В шістнадцять років я знайшла роботу та почала сама себе забезпечувати. Потім, переїхала в інше місто та кожних вихідних навідувала бабусю. Вона завжди була рада мене бачити. Вона була для мене найближчою та найріднішою людиною в усьому світі.
Пройшов час й коли мені настало вісімнадцять років, бабуся вирішила, що настав час мені все розповісти.
Вона розказала, що коли я народилася батьки мене дуже любили та все було чудово. Також, згодом народилася молодша сестричка. Та коли мені було три з половиною рочки, я випадково розбила градусник з ртуттю. Зі мною усе було добре, оскільки встигли вчасно. А от, сестричку не змогли спасти, на жаль.
Після цього, таке ставлення до мене. Батьки не можуть цього забути та простити. Я цього не хотіла, мені було всього лиш три роки, я навіть цього не пам’ятаю. Я вчинила дуже погано. Але в той самий час не заслуговую такої великої жорстокості у свою сторону, я була ще дитиною й не розуміла, що роблю та які можуть бути наслідки. Жорстокість — це не варіант, це не поверне час й нічого уже не зміниться.
Я думала, який вихід знайти з цієї ситуації та вирішила поїхати до батьків. Можливо, це не покращить наші стосунки, але поговорити потрібно. Ми поговорили та вони сказали, що знають що це не правильно, не справедливо, що насправді люблять мене. Але коли мене бачать то не можуть забути й перед очима завжди одна картина, що й викликає жорстокість. Наші стосунки покращилися, але все-таки ми не є близькими як могли б бути. На жаль, час повернути не можливо.
