Я з самого дитинства ніколи не була для батьків такою ж золотою, як мій старший брат. Як би я тільки не намагалася, постійно чую: «Богдан те, Богдан це», «Богдан краще зробив», «так вже все, Богдан допоміг». Як же це дратує!
Через це все я всією душею знeнавuділа свого брата. Ну як так можна, брати й порівнювати мене з ним? Навіщо? З якою метою? Навіть у школі вчителі казали мені про те, який хороший учень мій брат, а я — бeздаpність.
Коли мені виповнилося двадцять років, прийшов, як раз, час, коли квартиру бабусі повинні були переписати на мене, адже вона заповіла її мені. Бабуся Оля любила мене не дивлячись ні на що, вона у всьому мене підтримувала й допомагала, ніколи не порівнювала з братом, говорила, що я стану навіть ще краще, ніж Богдан.
Так ось, повертаючись до квартири. Я її не отримала. Кому ж вона дісталася? Звичайно ж, моєму братику. Батьки вирішили віддати її Богдану, тому що він більш відповідальний, «він не перетворить за один день місце проживання в cмітнuк», як сказав мені батько.
Це була остання крапля для мене і я вирішила з цим покінчити раз і назавжди. Я зібрала речі й пішла до своєї троюрідної сестри. Вона була зовсім не проти забрати мене на деякий час. Я була цьому дуже рада та потихеньку вибудовувала свої плани на майбутнє. А ось мої батьки й далі продовжували знeважатu мене, вони навіть не чекають мого повернення додому. Ну я їм покажу чого варта.
