Загалом, я дуже скептично ставлюся до людей, які просять грошей на вулиці. Особливо обурює мене те, коли просить жінка чи чоловік працездатного віку, які без будь-яких проблем, при бажанні могли б знайти собі роботу, так можливо це був би не просторий офіс, і не омріяна зарплата, але на основні потреби було б достатньо.
Жару у вогонь підкинула наступна ситуація. Я працювала неподалік автобусної станції, і щоранку протягом року до мене підходила жіночка і просила гроші, мотивуючи тим, що вона вагітною залишилась без даху над головою. Спочатку я намагалась їй допомагати, але помітила, що її вагітний живіт не збільшується і не зменшується, і ще через три місяці була впевнена – це аферистка. Після цього заприсяглася собі більше не бути такою наївною і не вірити в ці казочки.
Тоді я знову йшла на роботу. Вже добре вивчила маршрут, знала кожну травинку і кожну цеглинку, та й люди в цьому районі були для мене знайомими за багато часу. По деяких з них можна було звіряти час, наприклад о восьмій годині п’ятнадцять хвилин я завжди зустрічала літнього чоловіка в старенькому потертому картузі, коричневому костюмі в клітинку, до блиску начищених черевиках та з пакетом в руках. По силуету, який облягав вміст, я здогадувалась, що він купував молоко. Він завжди усміхався прохожим, а його погляд був сповнений добротою.
Сьогодні я його не зустріла і наступних кілька днів також, була дещо здивована, але насушні проблеми заполоняли мою голову, і я довго про це не думала. Через тиждень я побачила його на автобусній станції, він був не такий охайний, як завжди, навпаки – обличчя було брудним, він просив про допомогу, але найбільше мене вразило те, що він плакав. Я без роздумів підбігла до нього, розпитати що трапилося. Він теж, очевидно, знав мене заочно, бо відразу повеселішав.
Дідусь розповів, що нещодавно у його хатина згоріла. Він не знав, чому все зайнялось, але залишився просто неба. Родичів у нього не було, точніше був син, але він вже багато років не навідував батька.
Я взяла вихідний на роботі, і вирішила прихистити дідуся в себе, поки ми не знайдемо іншого варіанту. Я все одно жила сама, тому мені навіть було веселіше. Коли ми прийшли додому, я приготувала Михайлу Ігоровичу поїсти і відправила його в душ, аби він привів себе до ладу. Тим часом знайшла деякі речі, щоб переодягнути дідуся, так він виглядав трохи смішно в моїй одежі, але іншого вибору не було.
Цю історію я розповіла своїй бабусі. За збігом обставин, вона запропонувала прекрасний варіант. В їхньому селі є церква, вона має ще багато прилеглої території, яку треба доглядати та охороняти, цій людині виділяли невеличку кімнатку, для проживання, і саме шукали підходящу кандидатуру. Михайло Ігорович дуже зрадів такій пропозиції, він завжди був набожною людиною і навіть прислуговував у місцевій церкві. Настоятель храму поспілкувався з чоловіком і був радий, що вони владнають зразу дві складні ситуації.
Тепер я відвідую не лише бабусю, а й «нового» дідуся. Не оминайте людей, що просять про допомогу, інколи вона насправді потрібна.
