«Не керуйте чужою долею, серце саме знає, що йому треба».

Я одружена вже вдруге. Перший шлюб був невдалим. Не можу сказати щось погане про свого колишнього чоловіка, але то був випадок, коли ми не зійшлись характером. Ще з першого дня – жили як сусіди. Ви запитаєте, чому ми одружились?! А я вам скажу. Так захотіла моя мати. Вона завжди бажала мені добра, і чоловіка підшукала з хорошої сім’ї, але то було занадто. Ці стосунки прожили рік, та й сама не знаю на чому вони тримались, напевно – на вихованні. Через чотири роки я одружилась вдруге, живемо з чоловіком – душа в душу. У нас є прекрасна дочка. Я пообіцяла сама собі, що ніколи не буду втручатись в її діла сердечні. Нехай обирає супутника життя собі сама.

Так і сталося. Цього тижня ми зіграли весілля для своїх дітей. Оля та Михайло познайомилися випадково. Він працював кур’єром і одного разу доставляв Ользі посилку. З того часу вони були разом. Він гарно до неї ставився, ніколи і слова кривого не промовив. Проте обранець дочки не дуже мені подобався, він був родом з Закарпаття, говорив досить незвично та й поводив себе інколи дивно. Проте я намагалась це тримати в собі.
Одного разу ми збиралися в гості до наших родичів. Михайло одягнув брюки та светр і заправив його в штани, високо підперезавшись поясом. Цього разу я вже не витримала, покликала дочку, щоб вона поглянула на це чудо і прийняла якісь міри. Піти до родичів в такому вигляді це лише нарватись на глузування та обговорення за спиною. Михайло розізлився, сказав, що в них це нормально і нічого до нього прискіпуватися. Сварка розгоралась все більше, мені стало погано і я залишилася вдома, а діти пішли вдвох.

Зі скреготом в зубах мені давались ці дрібні витівки, навіть не знаю чому, але це дуже виводило мене з рівноваги: то шкарпетки під сандалі одіне, то сорочку до спортивних штанів, а коли відповідає своїми говірками, то я просто закривала вуха.

Через деякий час Ольга завагітніла. Я багато про це думала, все боялась, аби дитина не перейняла татову натуру. Народився Богданчик, він ріс досить капризною дитиною, часто плакав, був хворобливим, неспокійно спав. В той період моя думка про зятя сильно змінилася. Не кожна матір так доглядає свою дитину, як він. Кожну вільну від роботи хвилину чоловік присвячував дитині, шкодував Ольгу, відправляв її розвіятись чи відпочити. Він без проблем міг змінити пелюшки, нагодувати сина, радо гуляв з ним на вулиці та вставав щоночі, як тільки чув плач. Вони були щасливі разом, і моє серце поруч з тим раділо.

Він часто радував її дрібницями, то квітів назбирає, то троянд придбає, завжди приносив додому щось смачненьке, інколи просив мене поняньчити дитину, а сам виманював Ольгу на побачення. Одним словом, роки не залишили відбитку на їх стосунках, а в повітрі завжди витала романтика та любов.

За цей час Михайло багато працював над собою, тепер ще кожен може повчитися в нього солов’їної, і одягається він прекрасно.

Родичі все запитують: «Як там ваш зятьок з полонини, вже звик до нормального життя?». Це викликає в мене обурення та сором, але сама винна, треба було мовчати, а не виливати всім свої жалі. Та тепер я їм відповідаю: «Нехай кожен з вас отримає такого зятя, але ж нещастя, таких більше немає».

То ж вам хочу сказати: «Не керуйте чужою долею, серце саме знає, що йому треба».

 

Оцініть статтю
«Не керуйте чужою долею, серце саме знає, що йому треба».