Моє дитинство було чудовим. Батьки мене дуже сильно любили, в усьому підтримували та допомагали. До двадцяти років я змогла домогтися того, чого хотіла. Фортуна не залишала мене ні на мить. Я ніколи не забуду свої перші позитивні емоції, коли пішла до бажаного університету, коли не покладаючи рук, працювала у квітковому магазинчику й все-таки заробила гроші на майбутню квартиру, а потім купила собі машину. Для мене всі ці моменти дуже важливі, тому що мої батьки свого часу не могли цього дозволити. Кожен з неблагополучної сім’ї, де зі шкіри лізли, аби отримати копієчку, щоб купити хоча б пів хліба та якусь кашу.
На жаль, моя біла смуга тривала не довго. Увечері, коли я повернулася додому з роботи дуже втомленою, з великим бажанням лягти у ліжко, не підозрювала ні про що. Прийняла душ, зробила собі один бутерброд та пішла спати. Заснула я швидко, але через деякий час, відчула дивний запах. Я була ще сонна, тому не могла зрозуміти, що це було. Розплющивши очі, я нічого не могла розгледіти перед собою, все було ніби у тумані.
Пожежа. Поверхом вище жила стара жінка, яка забула вимкнути праску. Загорілася сукня, на якій він був й потім вогонь перейшов на штори, а потім й зовсім уся квартира почала горіти, поки бабуся мирно та міцно спала. Оскільки я жила під нею, дим поширився й по всій моїй квартирі. Я довго не могла вибратися та втратила свідомість.
Через деякий час я прийшла в себе. Навколо мене бігали пожежники, а поруч сидів лікар з медсестрою:
– Що сталося? – я спробувала встати, але у мене нічого не виходило. Я не відчувала своїх ніг, а потім мене вразив жахливий біль, яку складно передати словами.
– Вам не можна вставати. Скоро ми відвеземо вас до лікарні.
– Чому мені так боляче?! – в цей момент я знову відключилася.
Я думала, що все обійшлося звичайним переломом ноги та з часом кістка зростеться. Але в лікарні мені сказали, що я більше ніколи не стану на ноги. Коли я була без свідомості у своїй квартирі, в цей момент на мене впала шафа, а точніше на мою тазостегнову частину, подрібнивши кістки. Сказати, що я була шокована — це нічого не сказати. Я відмовлялася вірити в те, що відбувається. Чому я? Чому це сталося саме зі мною?
Через два роки я звиклася з тим, що решту життя проведу на інвалідному візку. Продовжила жити, як ні в чому не бувало.
В один із днів мені потрібно було до магазину. Зазвичай я добираюся самостійно, але сьогодні захотілося поговорити з татом і я його попросила відвезти мене до супермаркету. Батько залишився чекати мене у машині.
Мені захотілося молочних паличок, але вони були на самій верхній полиці, куди я не дотягнусь. У цей момент до мене підійшов хлопець:
– Ось, візьміть. Ви ці хотіли?
– Так, дуже дякую.
– Ви тут одні?
– Тут так, а на вулиці в машині на мене чекає тато.
– Тоді чи можу я запропонувати руку допомоги такій чарівній дамі? – він мило посміхнувся.
– Не відмовлюся.
Пізніше я дізналася, що він навчався разом зі мною в одному університеті, тільки ми були на різних факультетах.
– Я Дмитро. А тебе як звуть?
– Марійка. Приємно познайомитися.
– Мені теж. Давай я тебе проведу до машини. Пакети важкі.
Мій тато був дуже радий, що знайшовся небайдужий та допоміг його дочці. Так ми й почали постійно зустрічатися у тому самому супермаркеті, поки я не закохалася в нього.
Не хотілося чомусь Дімі зізнаватися у своїх почуттях. Кому потрібна така як я? Я ж інвалід. Який з мене толк?
Але потім виявилося, що він також не байдужий до мене. Після того, як ми обидва сказали про те, що любимо один одного, життя заграло новими фарбами. Я була дуже рада, що зустріла таку чудову людину.
Мої батьки прийняли Дмитра, він їм дуже сподобався. Через рік він зробив мені пропозицію та ми активно готувалися до весілля. Вся моя рідня була рада за мене, вони завжди підтримували й будуть підтримувати мене. А ось родина Діми не дуже схвалила його вибір. Вони весь час твердили йому, що ніякого щасливого майбутнього у нас не буде. Та що вже говорити про щастя, взагалі ніякого майбутнього не буде. Батьки навіть на весілля не прийшли.
Чесно кажучи, мене це ні скільки не образило. Я стільки пережила за ці роки, що ця ситуація для мене дрібниця. Головне, що я впевнена в Дімі, що він завжди буде поруч зі мною.
