«Мамо! Ну, мамо! Мене ніжки болять. Візьми мене на ручки!» – скиглила дівчинка трьох років і тягнула матір за руку, в котрій та несла пакета з продуктами. Звісно, маля втомилося. Зробити такий висновок можна було тільки глянувши на важкі торбини в руках жінки, яка ймовірніше за все це несла з місцевого ринку. До того ж сьогодні було досить спекотно.
Матір, не реагуючи на прохання дитини, продовжувала йти. Пекуче сонце, важкі пакунки та втомлена дитина – в такому випадку хотілося тільки поспівчувати жінці. Її втомлений вигляд вказував на те, що вона не мала іншого варіанту, аніж брати дівча з собою на ринок. Вона була також втомлена, але старалася зі всіх сил цього не показувати.
Одразу, це здалося якимось знайомим – коли ти не маєш іншої альтернативи, як тягнути з собою дитя тому, що не маєш з ким його залишити. Побачивши це, одразу згадався один випадок.
Само собою зрозуміло, що з батьками, як і з цією жінкою досить часто трапляються такі ситуації. Продукти просто необхідно придбати, а дитину залишити з кимось не має можливості. От і доводиться, брати її з собою. Але коли дитя тягають за собою просто так? Без якоїсь там необхідності?.. Так, в моєму житті сталася ситуація від, якої я ледь не збожеволіла…
Сина до п’яти років здебільшого гляділи дідусь та бабуся, мої батьки. Саме вони наполягали, щоб я не брала академвідпустку, а продовжила навчання в медінституті. Аргументуючи це тим, що все вивчене мною забудеться за цей час, а вони з радістю доглядатимуть онука. Отак вдень навчання, а ввечері – нічні зміни. Малого я практично не бачила.
Ви подумаєте, а де ж батько дитини? Чому не допомагає? А він як тільки дізнався, що я завагітніла, сказав, що не готовий до такої відповідальності й запропонував зробити аbорт. Я й слухати цього не хотіла. Дитину вбивати я не збиралася. Знала, що буде важко, але батьки підтримали та допомагали всім чим могли.
Як тільки випадала можливість я проводила час з сином, гуляла та гралася на майданчику поблизу нашого під’їзду.
Сину тоді виповнилося 2 рочки. В той день я до полудня була в університеті, а потім на зміні в лікарні. Моя мама в той день почувала себе погано, виміряла тиск і повідомила, що сьогодні не зможе піти з онуком прогулятися. Було ще образливіше, бо сьогодні нарешті випогодилося після двотижневих злив.
Дідусь, щоб не засмучувати дитину, сказав, що з радістю проведе час з ним надворі. Бабуся одягнула онука, передала його своєму чоловікові, а сама пішла прийняти ліки. Як тільки вони подіяли, жінка заснула. Прокинувшись, коли вже сутеніло вона з жахом зрозуміла, що в домі одна. Тремтячими руками вона набирала номер телефону чоловіка, але той був поза зоною. Нічого іншого не залишалося як чекати. На щастя, через 15 хвилин прийшли дідусь з онуком. Хлопчик з останніх сил тримався на ногах, їсти він не захотів і майже одразу заснув.
Я пізно повернулася з лікарні. Моя мама одразу попрохала, щоб я глянула чи з сином все гаразд, бо той довго спав. Температури не було, ніс не закладений. Можливо, прогулянка так далася взнаки? «Так, вони сьогодні з дідусем довго гуляли», – кивнула головою мама.
Через годину я ввійшла до кімнати сина (спав він зі мною, коли я була дома), той щось бурмотів, але не прокидався. І я також одразу заснула.
Прокинулася від того, що почула плач. «Мамо, мені холодно! Мамо!» – скиглив син. Він був холодним, як жабеня. Думаю, не потрібно описувати, що я відчувала в ті хвилини…
Я одразу викликала швидку допомогу і розбудила батьків, щоб ті допомогли. До приїзду бригади, ми розтирали дитя, щоб хоч трохи його зігріти та заспокоїти.
Лікарка старшого віку послухала її, виміряла температуру і зробила укол. Після цього наказала негайно напоїти дитину теплим солодким чаєм.
— Що з ним? – спитала я.
— Як ти не знаєш, що з дитиною? Що ж ти за матір така непутяща?, – почала кричати на мене та, – Що ти з дитиною робила, що в неї перевтома?
— Нічого. Я зайнята була. Бабуся з дідусем гляділи.
— Так, нащо народжуєте, якщо потім не дивитеся за дітьми.
Почувши ці крики, до кімнати зайшов дідусь. «Ми в центр з малим ходили, а потім до озера в парку. Там я хотів сісти на маршрутку, щоб доїхати додому, але її довго не було, тому ми пішли пішки. Онук скиглив, що втомився і хоче на руки, але я ж то знаю, що не можна робити все, що просить дитина, щоб не розпестити її. Так, то він усю дорогу ішов сам…»
Слухаючи розповідь, лікарка почала знову кричати, мовляв, понароджують, не доглядають, а діти страждають. Але продовжувалося це не довго і та поїхала геть, погрожуючи, що якщо станеться таке знов, викличе поліцію. Ліки й чай допомогли, і сину стало значно краще. Мама дорікала батькові за цю дурість і необачність з його боку. А той тільки винувато кліпав очима і знизував плечима, кажучи, що навіть подумати не міг, що таке трапиться. Добре, що все так закінчилося.
Після цього випадку, дідусь гуляв з онуком тільки поблизу дому, щоб той ні в якому разі не перевтомився. А я й досі згадую це і картаю себе, що я тоді була дійсно поганою матір’ю. Котра народила дитину і скинула її на руки дідуся з бабусею, які мали й свої клопоти.
