Мене звуть Ніна. Я єдина дитина в сім’ї. Народилася і виросла в невеличкому селі. Мої батьки прості робочі, працюють на цукровому заводі в сусідньому селі. Для мене вони завжди хотіли кращої долі, тому мріяли, аби я вивчилась. В селі кого потрібно, правильно, агронома. Ось на цю спеціальність мене послали вчитись.
Позаду іспити. За результатами вступних екзаменів я була однією з перших на зарахування. Батьки були дуже раді.
Кімнати в гуртожитку мені не дали. Сказали, що місць дуже мало і вони розраховані на дітей з інвалідністю та малозабезпечені сім’ї. Тому довелося шукати квартиру. Загалом це не склало проблеми, під університетом чатували десятки орендодавців, які бажали віддати кімнату чи навіть цілу квартиру в користування. Першою до мене підійшла жінка років сорока. Вона була дуже ввічливою, красиво розповіла про свої апартаменти, що мене й зацікавило. Ми поїхали на оглядини. Квартира справді була в чудовому стані. Ціна виявилась для мене підходящою, тому я погодилась. Був, правда, один момент, який мене трішки насторожив – сусідка по кімнаті. Я ніколи не жила з незнайомими людьми, для мене це було дико. Проте, я подумала, що рано чи пізно це мало статись, тим більше, якби то був гуртожиток, там довелося б вживатись не з однією сусідкою. Хазяйка – Любов Іванівна, мене запевнила, що Женя – так звали мою сусідку, тиха та скромна дівчина. Вона жила вже в цій квартирі два роки.
Літо збігло непомітно, прийшов вересень. Це означало, що пора вчитись. Предмети давались мені легко, особливо ті, що стосувались безпосередньо моєї спеціальності. Я ходила на пари з задоволенням. Наша група була дружньою, ми часто збирались гуляти разом.
Після приїзду довелося познайомитися з сусідкою. Вона приїхала на кілька днів пізніше, ніж я. Женя виявилась моєю одноліткою, вона навчалась в коледжі на лаборанта. Дівчина насправді виявилась дуже тихою. Перший час ми з нею майже не спілкувались. Оскільки дружби між нами не склалось, то кожна з нас мала свій графік, і їсти ми готували теж роздільно. Пройшло близько двох місяців. Наше спілкування стало тіснішим. Навіть не можу пояснити, в який момент так сталося. Ми почали разом переглядати фільми, на вихідних інколи замовляли піцу.
Що до побуту, я люблю, коли в мене є все необхідне, і воно займає своє місце. Якось ввечері Женя заглянула в кімнату:
-Ніна, можна я візьму твій чай, бо в мене закінчився?
–Звісно, можна, обирай будь-який, – цьому моменту я не придала значення, але він став початком постійних позичань.
Наступного дня історія повторилась:
-Дірява моя голова, знову чай забула купити, я візьму твій! Не заперечуєш?
Звісно я була не проти, але коли ця історія повторялась щодня протягом тижня, я розлютилась. Чи то скромність чи дурiсть не дозволяли мені зробити їй зауваження. Та на щастя, я зустрілась з дівчиною в магазині, і зловивши момент нагадала їй про чай.
Після цього в неї почалися інші проблеми, зранку в неї невистачило кави. День за днем історія повторювалась: «Я позичу морквинку на суп. Візьму в тебе кілька картоплин, щоб підсмажити. А в тебе є яйце, так хочу омлету, а в магазин лінь спускатись?»
Останньою краплею стало позичання олії. Ну як позичання, з того всього вона віддала мені рівно нічого. То ж, про олію – її залишалось пів пляшки, а коли Женя покористувалась нею, то на дні було кілька крапель. Посудина була фактично порожньою. Не знаю, що потрібно було готувати, але ця нахабність перейшла всі межі:
-Женю, можеш більше нічого в мене не просити, я все одно тобі відмовлю. Ти користуєшся моїми речами, наче власними, ніколи нічого не повертаєш. Мені набридло тебе утримувати. Сьогодні було востаннє.
Все повернулось до вихідної точки, дівчата знов не спілкуються.