Напозичалась

Мене звуть Ніна. Я єдина дитина в сім’ї. Народилася і виросла в невеличкому селі. Мої батьки прості робочі, працюють на цукровому заводі в сусідньому селі. Для мене вони завжди хотіли кращої долі, тому мріяли, аби я вивчилась. В селі кого потрібно, правильно, агронома. Ось на цю спеціальність мене послали вчитись.
Позаду іспити. За результатами вступних екзаменів я була однією з перших на зарахування. Батьки були дуже раді.

Кімнати в гуртожитку мені не дали. Сказали, що місць дуже мало і вони розраховані на дітей з інвалідністю та малозабезпечені сім’ї. Тому довелося шукати квартиру. Загалом це не склало проблеми, під університетом чатували десятки орендодавців, які бажали віддати кімнату чи навіть цілу квартиру в користування. Першою до мене підійшла жінка років сорока. Вона була дуже ввічливою, красиво розповіла про свої апартаменти, що мене й зацікавило. Ми поїхали на оглядини. Квартира справді була в чудовому стані. Ціна виявилась для мене підходящою, тому я погодилась. Був, правда, один момент, який мене трішки насторожив – сусідка по кімнаті. Я ніколи не жила з незнайомими людьми, для мене це було дико. Проте, я подумала, що рано чи пізно це мало статись, тим більше, якби то був гуртожиток, там довелося б вживатись не з однією сусідкою. Хазяйка – Любов Іванівна, мене запевнила, що Женя – так звали мою сусідку, тиха та скромна дівчина. Вона жила вже в цій квартирі два роки.

Літо збігло непомітно, прийшов вересень. Це означало, що пора вчитись. Предмети давались мені легко, особливо ті, що стосувались безпосередньо моєї спеціальності. Я ходила на пари з задоволенням. Наша група була дружньою, ми часто збирались гуляти разом.

Після приїзду довелося познайомитися з сусідкою. Вона приїхала на кілька днів пізніше, ніж я. Женя виявилась моєю одноліткою, вона навчалась в коледжі на лаборанта. Дівчина насправді виявилась дуже тихою. Перший час ми з нею майже не спілкувались. Оскільки дружби між нами не склалось, то кожна з нас мала свій графік, і їсти ми готували теж роздільно. Пройшло близько двох місяців. Наше спілкування стало тіснішим. Навіть не можу пояснити, в який момент так сталося. Ми почали разом переглядати фільми, на вихідних інколи замовляли піцу.

Що до побуту, я люблю, коли в мене є все необхідне, і воно займає своє місце. Якось ввечері Женя заглянула в кімнату:

-Ніна, можна я візьму твій чай, бо в мене закінчився?

Звісно, можна, обирай будь-який, – цьому моменту я не придала значення, але він став початком постійних позичань.

Наступного дня історія повторилась:

-Дірява моя голова, знову чай забула купити, я візьму твій! Не заперечуєш?

Звісно я була не проти, але коли ця історія повторялась щодня протягом тижня, я розлютилась. Чи то скромність чи дурiсть не дозволяли мені зробити їй зауваження. Та на щастя, я зустрілась з дівчиною в магазині, і зловивши момент нагадала їй про чай.

Після цього в неї почалися інші проблеми, зранку в неї невистачило кави. День за днем історія повторювалась: «Я позичу морквинку на суп. Візьму в тебе кілька картоплин, щоб підсмажити. А в тебе є яйце, так хочу омлету, а в магазин лінь спускатись?»

Останньою краплею стало позичання олії. Ну як позичання, з того всього вона віддала мені рівно нічого. То ж, про олію – її залишалось пів пляшки, а коли Женя покористувалась нею, то на дні було кілька крапель. Посудина була фактично порожньою. Не знаю, що потрібно було готувати, але ця нахабність перейшла всі межі:

-Женю, можеш більше нічого в мене не просити, я все одно тобі відмовлю. Ти користуєшся моїми речами, наче власними, ніколи нічого не повертаєш. Мені набридло тебе утримувати. Сьогодні було востаннє.

Все повернулось до вихідної точки, дівчата знов не спілкуються.

Оцініть статтю
Напозичалась