Ми, акушери, закінчуємо навчання взимку. І зразу ж нас розподіляють на робочі місця, принаймні так було у мене. Я, молодий хлопець двадцяти років, кілька тижнів, як приступив до роботи на фельдшерсько-акушерському пункті, у забутому Богом селі, на краю області.
День не передбачав біди, була п’ятниця, я сидів у медпункті, пив теплий чай і уявляв, як вже на вихідних буду валятися в теплому ліжку, але до нього ще треба було якось добратися. За цей тиждень намело багато снігу, тому вибратись з села було важко.
Наприкінці робочого дня в двері постукали. Це була вагітна жінка, і по її розповіді я зрозумів, що зараз вона буде народжувати. Так, сотні разів я читав, як приймати пологи, але в моїй практиці це вперше. Я попросив лягти жінку на кушетку, застосував кілька нехитрих прийомів, яких нас навчали. Мій висновок – поперечне передлежання. Червона лампочка загорілась в голові, – це показ до кесарського розтину. Часу було обмаль. Я викликав швидку допомогу, а сам висадив жінку на сані, бо машина навряд чи добереться сюди через хуртовини, і повіз її на зустріч.
Мені забивало дух, але я біг, що було сил. Цей кілометр здавався безкінечним, та нарешті я бачу машину швидкої допомоги. Ми встигли вчасно, народився чудовий здоровий хлопчик.
Медик – це поклик душі, треба завжди бути готовим на жертву, заради чийогось життя.
