Ми з чоловіком одружені уже чотири роки, дуже кохаємо одне одного та хочемо мати діточок: одну дівчинку та двох хлопчиків.
Ми старалися завести свої дітей, але ніяк не виходить. На жаль, ми ніколи не зможемо мати дітей. І ми вирішили усиновити дитину з дитячого будинку. Я вважаю, що дитина може стати рідною та дуже близькою й без одної плоті та крові.
Ми відвідали дитячий будинок, познайомилися з дітками, якби була можливість забрала б їх усіх до себе. Поки що ми не прийняли рішення й коли поверталися додому, сталося те через що мені ще моторошно, що могло б статися.
Йшли ми через парк й чуємо плач немовля, але не бачили нікого. Ми не проявили до цього значення, оскільки в парку матері часто гуляють із дітьми тому плач — це звичайна ситуація.
Ідемо ми далі й бачимо таке картину, як жінка сидить на лавці розпиває алкоголь, хамить навколишнім які роблять їй зауваження, кидається пляшками та вживає ненормативну лексику. А біля лавки, у болоті лежить немовля та дуже сильно плаче, а мати навіть не звертає увагу на сина й не старається виправити ситуацію. Мені стало дуже шкода хлопчика, ми пробували поговорити з його мамою, але старання були марними.
Потім, жінка пішла ще за одною пляшкою та сина залишила самого. Ми забрали його, відвезли у лікарню та повідомили поліції про ситуацію. Потім, жінку позбавили батьківських прав, а ми згодом усиновили маленького хлопчика. Та щасливо виховуємо його, у любові, турботі та злагоді.
Через п’ять років, ми усиновили дівчинку Іринку. Вони добре ладнають з Олександром, як справжні братик та сестричка.
Ми з чоловіком щасливі, що того дня не пройшли повз, коли я згадую цю картину в мене в душі ніби все перевертається. Я не розумію, чому деякі люди так безвідповідальні, як можна так ставитися до своєї кровинки.
