Ми вже рік зустрічались з Іваном, а заміж він мене не кликав, мені уривався терпець, після всіх моїх натяків. Але так сталося, що нещастя у родині Івана принесло щастя нашій сім’ї

Після закінчення університету я влаштувалася на роботу в одну з приватних фірм. Колектив молодий, креативний, дружній. З усіма склалися хороші відносини. Особливо мені сподобався Іван. Я йому теж впала в око. Ми стали з ним зустрічатись. Багато часу проводили разом. Гуляли містом, ходили в кіно, подорожували, виявилось, що у нас багато спільного, однакові погляди на принципово важливі речі. І чим більше я його пізнавала, тим більше він мені подобався.

Я вже мріяла про сім’ю. Чекала, що Іван скоро запропонує мені вийти за нього заміж. Та Іван не поспішав це робити. Так пройшло більше року. Всі мої натяки на одруження не мали результату. Я не знала, що мені  робити. Я відчувала, що Іван кохає мене, та чомусь не поспішає з одруженням. Поговорити відверто з ним на цю тему не наважувалась. Продовжувала чекати і надіятись.

Одного разу Іван прийшов заклопотаний, засмучений. Я поцікавилась, що сталося. Він розповів, що у мами діагностували онкологію. Терміново потрібні гроші на операцію, а потім хіміотерапію. Такої суми у нього не має. Єдине, що він може зробити – це продати свою квартиру.

– Але де ж тоді мені жити? – розгублено запитав він.

– Перебирайся до мене, будемо жити разом, – сказала я.

Іван так і зробив. Квартиру він продав. Мамі успішно зробили операцію, потім вона пройшла курс реабілітації. І збулася моя мрія – я стала дружиною Івана. Минуло вже п’ять років нашого щасливого сімейного життя. Ми маємо донечку Софійку. Іван чудовий чоловік і батько. Він дуже кохає мене і донечку, також мріє про сина. Він ще не знає, що його мрія вже здійснилась.

Іноді я думаю, що якби не та біда з мамою, якби не моя пропозиція жити разом, що зірвалася у мене з язика, чи склалися б наші долі. Як важливо не боятися першій зробити крок на зустріч долі. Крок до щасливого майбутнього. Як багато ми втрачаємо від невпевненості, нерішучості, від страху бути не почутими і незрозумілими.

Оцініть статтю
Ми вже рік зустрічались з Іваном, а заміж він мене не кликав, мені уривався терпець, після всіх моїх натяків. Але так сталося, що нещастя у родині Івана принесло щастя нашій сім’ї