Мого чоловіка не стало вже дуже давно, у нас двоє дітей, які уже дорослі та мають своє власне життя. Ростити їх мені одній було дуже складно, доводилось багато працювати та не спати ночами, щоб у них було все. Зараз я на пенсії, живу одна у двокімнатній квартирі.
Але нещодавно до мене переїхав старший син Павло, виявилась, що його дружина пішла від нього, а жили вони у її мами, тому синові не було куди йти, попросив тимчасово пожити у мене, я й була не проти, адже одній сумно. Жили ми у двох на мою пенсію, бо через депресію Павла, працювати не хотів. Спочатку я його жаліла, але потім все-таки змусила піти заробити грошей.
І ось одного дня, коли я поверталась додому з ринку, побачила у своєму домі купа валіз. Звичайно, подумала, що син збирається виїжджати, але коли з кімнати до мене прибігла моя онука, одразу все зрозуміла. Виявляється до мене приїхала дочка Рита зі своїм чоловіком та дочкою. Я не розуміла чому з валізами, але вони все пояснили.
Виявилось, що мій зять втратив роботу через карантин, а дочка вже два роки ніде не працює через дитину і їм не було куди піти. Мама зятя не прийняла їх, бо у неї живуть квартиранти, ось вони й згадали про мене.
Тоді як раз син повернувся з роботи та був у так само шокований як і я, до того ж він ненавидів чоловіка своєї сестри. Але мені не було куди дітись, я й дозволила їм пожити. Одну кімнату виділили Риті та її сім’ї, а син спав зі мною.
Але найжахливіше було те, що мені довелось забезпечувати усіх на маленьку пенсію, добре, що хоч Павло сам на себе заробляє, але продуктами своїми з нами не ділиться. Я казала дочці, щоб гнала чоловіка на роботу, а вона його жаліє, мовляв, йому і так важко!
Це все просто жахливо. Все життя я тягнула їх на собі, але й на старості діти не дають мені спокою, це вони мають мене забезпечувати, а не я їх. Чи не так?
