Я доглядала свою бабусю дуже довго. Вона мене виростила, адже моєї мами не стало ще коли я була маленькою, а тато після того зовсім змінився і йому було не до мене. Тоді мене й відправили жити у село до бабусі.
Я їй завжди допомагала чим могла, адже вона була дуже старенькою. Грошей у нас не було, жили двоє на одну маленьку пенсію. Тато рідко до мене навідувався, тому справлялись як могли.
Потім я виросла, закінчила університет та одружилась зі своїм чоловіком Андрієм. Мені довелось переїхати до нього у місто, бабуся залишилась у селі, вона була вже дуже старенька, тому потрібен був постійний догляд. Я дуже часто приїздила з чоловіком до неї та помагала на городі, давала гроші, прибирала, робила усе, щоб їй було добре.
Мій тато за весь цей час зовсім змінився, у нього завжди було багато різних жінок, але зараз він живе із Мариною. Він нас познайомив звичайно, але мені одразу ця жіночка не сподобалась, по ній було видно, що всередині вона просто гнила і зла. Але з татом я не спілкуюсь, тому діла мені до його пасій не було.
І ось одного разу мені подзвонила сусідка бабусі й сказала, що старенька у лікарні. Я одразу вирушила туди та просиділа 4 години під дверима палати. Її не змогли врятувати, серце бабусі просто не витримало, я дуже плакала, адже це єдина дійсно рідна мені людина, яка залишилась на цьому світі. Я десь два тижні просто лежала у ліжку та не хотіла визнавати, що її більше немає.
Але моє горе перервав нотаріус, який сповістив, що половина хати у селі перейшла мені у спадок. Але моє здивування було в тому, що на іншу половину розраховував мій тато, який за усі роки ні разу не допоміг своїй мамі, а все ходив по жінках.
Як я потім дізналась, це та Марина намовила його забрати частину хати собі, адже він рідний син, тому має на це право. Чесно мені було все одно на ту хату, я б віддала усі свої гроші, щоб бабуся зараз була поруч зі мною, а мій тато навіть й не жаліє, що його мами немає тепер. Хіба це нормально?
