Ми одружилися дуже молодими, коли нам було всього по 20 років. Разом з дружиною навчалися в технікумі, покохали одне одного і вирішили створити спільне сімейне гніздечко.
Моя дружина – сирота. Батько помер у дуже юному віці, практично, коли їй було чотирнадцять років. Її мам Лариса працювала у дитячому садочку вихователькою. Зрозуміло, що коштів постійно не вистачало, тому вона влаштовувалась ще прибиральницею на одну із фірм, щоб працювати у вечірні зміни.
Моя теща все життя була доволі сильною жінкою. У віці тридцяти п’яти років вона втратила чоловіка, виховала двох доньок, та ще й підробляла.
Здавалося, що життя не могло б її зламати ні у якому разі, та все не так просто. Ми часто приїжджаємо до тещі, намагаємось купити їй якихось смаколиків, оскільки зараз із дружиною живемо у заміському будинку.
Старість зламала сильну жінку. Часто вона дивиться у стелю, мало говорить, практично не їсть. Ми не знаємо, що відбувається.
Таке враження, що теща не бажає жити. У її очах зникла іскорка життя. Ми просимо її вийти у двір, поговорити із подругами, однак вона відмовляється. Каже, що прагне тиші і спокою.
На жаль, сестра моєї дружини абсолютно не хвилюється станом матері. Навпаки, вона зайнята своїм життям – глядить за чоловіком та дітьми.
Прикро, що старенькі люди, які віддали значну частину свого життя залишаються нікому не потрібними. Бережіть своїх стареньких!
