Ми з моєю мамою живемо у двох. Мій тато пішов від нас, коли я була зовсім маленькою. Тому мамі довелось дуже багато працювати, щоб забезпечувати мене. Мені доводилось усе робити самостійно, допомоги чекати не варто було, хіба що фінансової.
Свій одяг та взуття я також купувала сама, але я й не думала, що колись може трапитись така ситуація у моєму житті.
Коли я навчалась у восьмому класі, на виступ у хорі потрібні були білі туфельки. Звичайно, я попросила гроші у мами та планувала піти й сама купити, як завжди. Але цього разу все так просто не вийшло. Виявилось, що саме те взуття, що я шукала було дорожче ніж та сума, на яку я розраховувала. А повернутись і взяти більше грошей, у мене не було часу, бо поспішала на танці.
А виступ був уже завтра, тому я попросила маму поїхати завтра перед роботою і купити мені ті туфельки. Вона зовсім не заперечувала, тому я аж видихнула з полегшенням.
Зранку зібрала усі свої речі та відправилась у школу, після третього уроку була репетиція, а потім виступ. Тому я надіялась, що мама не запізниться.
Залишалось 20 хвилин до виходу на сцену, приходить мама з туфельками. Я ж радісно біжу розпаковувати коробку і тут же завмерла в шоку, бо побачила перед собою маленькі туфельки ніби на 6-тирічну дитину.
Виявилось, що вона так була зайнята свою роботою, що зовсім не знала, який у мене розмір і сказала в магазині, що потрібно для маленької дівчинки. Я тоді була дуже зла, адже через те, що у мене не було білого взуття, я стояла у самому кінці.
