У моєї бабусі всього п’ятеро онуків, ми з братом та троє синів дядька Андрія. Так вийшло, що я одна дівчинка-принцеса серед хлопців росла. Влітку нас усіх привозили на канікули у село, було весело разом гратися, ми приблизно одного віку. Бабуся любила кожного свого онука, але звісно дівчинка їй була ближча, лагідніша. Всі знали, що я її улюблениця, ніхто не ревнував.
Дядько Андрій добре вчився, вступив до вишу у Дніпрі, там і залишився жити, а пізніше зумів відкрити свій невеличкий бізнес. Ми живемо у райцентрі. Так само по собі склалося, що бабусю, коли її почало підводити здоров’я, довелося доглядати моїй мамі. Було не легко не тільки фізично, але й морально. В бабусі діагностували хворобу Альцгеймера. Спочатку вона почала забувати те, що відбувалося вранці або напередодні, не могла згадати, який сьогодні день. Потім їй ставало гірше, вона вже не могла згадати ні мене, ні маму, не розуміла, де вона знаходиться, хто біля неї. Бабусі потрібен був постійний нагляд, її не можна було залишати і на півгодини, одного разу вона ледь не влаштувала пожежу вдома. Ми були на багатьох консультаціях у різних клініках, їздили до кваліфікованих спеціалістів, на жаль, це невиліковна хвороба. Звісно, дядько приїжджав, коли в нього з’являлась можливість, телефонував, допомагав з витратами на обстеження та ліки.
Коли бабусі не стало, виявилося, що вона у заповіті розділила свій будинок порівну між мною, мамою і дядьком. На той час я з чоловіком і синочком мешкали у кімнаті гуртожитку, яку нам дали від роботи. Придбати власне житло в нас не було можливості, хоч ми й відкладали. Дядько відмовився від своєї частини на мою користь. Він вирішив, що сума, яку він отримає після продажу будинку, для нього не суттєва, а от для нас із чоловіком, вона виявилась гарним підспір᾽ям. Мама теж віддала нам свою частку, і ми змогли придбати власне житло.
А недавно мені зателефонували двоюрідні брати і почали вимагати, щоб я повернула дядькову частину грошей від продажу будинку. Крім того, вони вважали несправедливим, що бабуся залишила також частину і мені, а не розділила будинок тільки між мамою і дядьком. Сказали, що їм теж необхідні кошти на житло у Дніпрі. Я не очікувала такого від родичів, тим більше ніхто з них не виявляв ініціативи по догляду за бабусею. Дядько Андрій потім довго вибачався перед мамою. Він уявляв як їй було важко, як нестерпно боляче дивитись, як згасає бабуся. Відмовившись від своєї частки, він хотів компенсувати мамі її турботу про бабусю, вважав це своїм синівським обов’язком.
